Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

збрехав Залусківський. – Одній шанованій людині маю допомогти.

– Не роби з мене йолопа, Ваню!

– Не став дурних запитань, Жоро!

– Хіба заради цікавості питаю? Заради справи! Ми ж маємо приземлитися на унітаз, не поряд із ним! Свідки… події були?

Залусківський згадав, як чотирнадцять років тому батько малої Катерини, нині покійний Льонька Кохан, кричав йому на шанівському згарищі: «Чужого покидька найняв копу підпалити? Найняв! Потім убив його за балкою! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото…»

– Воно тобі треба, Жоро? То – не твої діла, – відповів судді його ж словами. – Є люди… Розберуться зі свідками, – додав демонстративно-зухвало, тільки впевненості у голос забув додати.

Суддя відчув слабину.

– Чому ж раніше не розібралися? – запитав нахабно.

За роки, що спливли, Залусківський не раз пробував дотягнутися до Катерини. Застрягла в його долі, як кістка у горлі, самим своїм існуванням колола-нагадувала: все бачила! Одразу після пожежі у Шанівці відчував нестерпне стремління терміново знайти чотирнадцятирічне дурне дівча, навіки заткнути їй пельку, та на той час несподівано виникла серйозніша проблема – дружина Алла.

– Аллуня-гарнюня, пічка розпечена, – згадував її тільки так, сам собі зізнавався ошелешено: і дотепер страшенно сумує за жінкою.

Вже не зігріє, а скільки разом жили – ох і гаряча! Та красива: велика, не груба-товста, розкішна, пишнотіла. З характером: гордовита, щедра. Ніколи терплячою не була, а чоловікові вірила, тому проти нього ніколи не йшла, допомагала у всьому. У собі причини шукала, коли Залусківський вперше у гречку скочив, потім ще, ще; не зважала, коли люди почали перешіптуватися, що підприємиця Тамара свого молодшого сина Тараса від Залусківського народила. Та у страшній шанівській пожежі дружинина віра у чоловіка вигоріла до денця, наче й не було її ніколи. Плюнула Іванові поміж очі, залишила у райцентрі самого, повернулася у Шанівку. Лиш попередила:

– Катерину зачепиш – уб’ю.

Й сумніву не мав: не жартує. На той час уже знав: дівчинка-свідок його злочинів, яка до того блукала невідомо де, повернулася і оселилася біля вигорілого села у спорожнілій мазанці старої ворожки баби Килини. От тут би Залусківському і навідатися до малої, та бунт дружини кардинально змінював пріоритети. Надто багато знала Алка про чоловікові махінації. Варто було їй рота відкрити – кінець Залусківському, тож дратувати жінку сіканнями до Катерини ніяк не міг.

Натомість настирливо намагався повернути Аллу до сім’ї й покори. Спочатку нахрапом, потім умовляннями і навіть грошима. Алла у корінь дивилася.

– Так боїшся, що про темні справи твої розбазікаю?..

– А тобі більше нема чого робити, тільки базікати? – роз’ярився. Вколов жінку у найболючішу рану. – Тоді краще піди і віддайся хоч чорту кульгавому, хоч першому-ліпшому, хоч кому! Може, врешті дитинку народиш! Ото й буде тобі чим займатися до кінця життя!

Й на слово у відповідь не розщедрилася. Таким гірким поглядом пропекла: навіки на серці Івановім опік лишила. Пішла, наче у воду впала і пропала. Де була? Залусківський намагався не думати про те, заспокоював себе:

– Доки не чіпатиму Катерину, Алка про мої діла мовчатиме. Та й повернеться ж до мене колись…

Не повернулася. Живою вже не побачив. За рік після їхньої останньої розмови у віці 39 років Алка померла від критичної крововтрати після гінекологічної операції в одній зі столичних приватних клінік. Залусківський зачинився у новій файній хаті у Килимівці: не їв, не пив горілки, як би хтось міг подумати, лиш тихо і відчайдушно вив кілька годин поспіль. Припинив лише задля того, аби із сухими очима вийти до людей і сказати:

– Сам поховаю.

Все – сам! Тіло з моргу забрав. Обмив, вдягнув, у труну поклав, найкраще місце на старому шанівському цвинтарі вибрав, бо там хотіла спочивати, собі поряд місце залишив. Рвав пуп, навіки надірватися намагався, та пам’ять не відбило, легше не стало.

– І тебе я вбив, Аллуню… – прошепотів мертвій дружині у вушко перед тим, як труну стали забивати великими цвяхами.

Мертва красуня Алка Залусківська ще довго Катерину охороняла, бо варто було Залусківському лиш подумати про те, щоби врешті дівчині шию скрутити, як згадував свою Аллуню. Серце стискалося, плив споминами, згадував жінчине застереження, признавався: дістане і з того світу, як захоче. І була то не тупа забобонність, а скоріше данина пам’яті жінці, яку Залусківський, як виявилося, сильно любив.

Та реальні загрози страшать більше кари небесної, а Катерина залишалася загрозою.

– Чому мовчить? – не переставав дивуватися.

Від знайомих знав: дівчина хоч і залишилася у мазанці баби Килини, геть непростою стала – лікує людей, бачить їхні хвороби, проблеми.

– Чому ж нікому про мене не признається?! – мордувався. – Не просто ж так!

А час собі біг. Коли від пожежі у Шанівці сплив не один рік і вже мало хто пам’ятав, з чого біди почалися… Коли спомини про покійну Алку вже не зв’язували Іванові руки так міцно, як раніше, вирішив врешті остаточно розібратися з дівчиною. Одного літнього вечора, коли сутінки напилися чорного чаю і стали духмяною ніччю, поїхав до мазанки. Плану не мав, на зухвалості рухався.

– Може, поговорю з нею спочатку, грошима пельку заткну. А якщо вже побачу повне небажання контактувати конструктивно… перейду до більш радикальних дій, – бурмотів, скеровував у бік Шанівки недавно придбаний дворічний «джип гранд чирокі».

Повернув з дороги між Килимівкою і Шанівкою на ґрунтівку: вела до старого кургану. Поряд із ним на горбочку поміж вишневих дерев і причаїлася мазанка. Побачив у темряві миготливе світло у вікні хатинки. Плани раптом з’явилися і виструнчилися.

– А про що розмовляти? Менше слів, дешевша ця… телеграма, – прошепотів глухо і тої ж миті ледь не врізався носом у кермо, бо джип раптом заглух і зупинився.

Залусківський виматюкався, завів двигун. Скерував вперед – не їде автівка, на місці буксує. Назад скерував – їде. Що за чортівня?! Знову вперед, до мазанки – не реагує, двигун гарчить, автівка стоїть, колеса не крутяться. Заглушив двигун. Вийшов, обійшов джип, під колеса зазирнув: ніщо не заважає? Не виявив нічого підозрілого, дістав мобільний, аби зателефонувати механіку, який постійно обслуговував автомобільні придбання Залусківського, та мобільний вислизнув з рук, впав у чорну пилюку ґрунтівки. А вже ніч, нічого не видно!

– Ну це вже воощє! – психонув Іван.

Лазив на карачках по ґрунтівці, мацав землю, намагаючись відшукати мобільний: він же десь тут має бути! Телефон – як крізь землю! Та на тому пригоди не закінчилися, бо коли плазував, з кишені випали ключі від файного «джипа гранд чирокі».

– Що?! Ні, дідько, тільки не це! – брудними руками вивертав кишені світлих лляних штанів, знову впав на коліна і заприсягся: не розігнеться, поки ключі не знайде.

Та на шляху дотримання слова ділом Залусківського