Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

у нашій пивниці зайнялося вугілля, чи то тільки почало тліти. У нас тоді були гості, грали в карти, коли після відчайдушного дзвінка в двері коридор заполонили дивовижні, у грізному виблиску латуні бойові каски пожежників. Пожежники евакуювали весь будинок. Якийсь час ми стояли на вулиці, спостерігаючи, як до пивниці струменить вода з брезентових змій, а потім, здається, всі разом пішли до вуйка, який мешкав поблизу. Пожежу пригасили в зародку, але в мені залишився страх. Потім мені довго снилися страхіття, у яких пожежа імлистою білою марою товклася під дверима та зазирала до вікон. А наяву, коли мене ніхто не бачив, я крадькома прикладав руку до підлоги, аби на дотик пересвідчитися, що паркет не розпікається від заграви, яка нишком зайнялася на нижньому поверсі.

Страх перед вогнем минув безслідно. Цікаво, чому одні переживання урухомлюють у дитині механізм патологічних вражень, а інші стікають, як з гуски вода? В одній із моїх перших книжечок ішлося про хлопчика, який їхав ліфтом, а той чи то збунтував, чи то зламався і, пробивши дах будинку, полетів над містом. З погляду автора, це було смішно, а мене налякало, і ще чверть століття потому, заходячи до ліфта, я згадував оту жалюгідну історійку. Не знаю теж, звідки в мені взявся страх перед комахами — коли мої ровесники кохалися у хрущах, я не міг до них доторкнутися. Так само й з нічними метеликами. Натомість я нітрохи не боявся мишей і навіть мав із них зиск. Мама так ними бридилася, що доручала мені викидати їх трупики з полапки. А коли миші не хотіли ловитися, я часом здалека показував їй сіру ґумову мишку, аби одержати встановлену таксу за обов’язки гробаря.

Вражає моя забудькуватість щодо товаришів дитячих ігор, моїх ровесників, коли зважити на одночасну чуйність до різних предметів. Я не пам’ятаю дослівно жодних дітей, зате досконало пам’ятаю форму мого обруча — навіть гвинтики, які з’єднували його дерев’яні рейки, і те, як я навчився пускати його, щоб він, обертаючись, сам повертався до мене. Може, тому, що предмети належали мені цілковито, а живі створіння мали власну волю, і то суперечну моїй? Адже все, що мене оточувало, металеве чи дерев’яне, ставало моєю здобиччю. Довго, буквально роками, я терпляче очікував смерти чи принаймні старости грамофона й, звісно, таки допався до його нутрощів. Це був не той апарат із великою трубою — такі я бачив тільки на вітринах і на рисунках. Наш грамофон був великий, дерев’яний, мав резонансну коробку з внутрішнім репродуктором, тому його краще назвати патефоном. Я охоче накручував корбу. У нас було трохи платівок зі шлягерами, одна — із записаним сміхом і нічим більше; якісь модні пісеньки штабу «Więcej gazu, oto jest zasada ma, więcej gazu, póki młodość w żyłach gra»[24], оперні арії. Але механізм зміни голок і пружинний регулятор цікавили мене куди більше за музичний зміст. Так само було й з радіо. Перший апарат з’явився у нашому помешканні десь близько 1929 року, хоча це не точна дата. Це була довга скриня з ебонітовою пластиною і ручками, оздобленими білими насічками та стрілочками, із гніздами для навушників. Апарат мав великий одноногий резонатор, трохи схожий на вентилятор, утім, ловити міг виключно місцеву станцію. Це величезне пудло працювало від великої анодної батареї та від кислотних акумуляторів, які слід було заправляти. Як це не дивно, я пам’ятаю, що першою трансляцією львівської радіостанції, яку ми зловили, була новела Конрада «Корчма «Під трьома відьмами» у виконанні чоловіка із загробним голосом. Вуйко Мундек, чоловік тітки Гані з вулиці Вольности, не раз приходив, аби на пару з батьком видобувати зі шведського пудла марки «Еріксон» потужний свист, шум і нявчання електричних котів. Вони різними способами встановлювали антену, схожу на дерев’яний хрест, на який по периметру були натягнуті дроти. Але їм рідко вдавалося впіймати серед тотального тріску якусь мелодію, наче сигнал з іншої планети. Тогочасний слухач мусив тішитися такому надзвичайному везінню — про естетичну насолоду не було й мови. Деколи вуйко досягав особливого успіху — йому таланило зловити Мілан чи Берлін, де в ті часи діяла найпотужніша в Європі станція — «Konigswusterhauzen». Цей апарат пережив довге й повільне згасання і коли зрештою втратив актуальність, настав час для моїх обценьок і молотка. Я випотрошив його, гірко розчарований примітивністю конструкції — жодних зубчастих коліщаток, жодних пружин, нічого, крім непрозорих сріблястих ламп і конденсаторів серед плутанини дротів.

Мій батько побоювався різних речей — наприклад, ніяк не погоджувався встановити антену на даху, мовляв, вона може притягнути блискавку. А в п’єцах у нас палили виключно деревом, бо ж вугілля давало чад, яким можна отруїтися. Я успадкував його загальні інтереси, але без його побоювань. Я кохався в електриці, завжди був до неї прихильний, іще з часів, коли притягав шматочки паперу наелектризованим гребінцем. А вже отруйні гази, включно з чадом, продукував за будь-якої можливости. Але ці мої манії — електрична, хімічна, механічна — звернули в правильне річище допіру в наступній, гімназійній епосі. Наприкінці двадцятих я банально й неоріґінально захоплювався всім тим, із чого складається життя малих хлопців. А саме, проходив насамперед усілякі технічні метаморфози — був пароплавом, паротягом, літаком, працював колесами, випускав пару, давав повний назад. Рештки тих уподобань вирували в мені мало не до випускних іспитів. Пригадую, як уже доростаючим гімназистом у мундирі полюбляв випустити на вулиці контрпару, повернути штурвал на бакборті, віддати якір.

Оця схильність до наслідування є, мабуть, природньою фазою розвитку, хоча і здатна роздратувати стороннього спостерігача своєю схожістю до мавпування. Адже хочеться, щоб діти були просто дітьми, а не маленькими дорослими — я, зокрема, маю на увазі юрми восьмилітніх мамунь з іграшковими візочками. Зрештою, я не поміняв стать і, може, це говорить у мені хлопчачий інфантилізм, себто ті його рештки, що якимось дивом перетривали в моєму зіпсутому з часом нутрі. Та облишмо ці не надто мудрі оцінки. Якийсь фахівець визнав би, що діти під час гри готуються сприйняти культуру епохи, у якій народилися. У добу середньовіччя, напевно, бавилися в коней, в облогу фортеці й навіть у хрестові походи. Цілком природньою є й тенденція до вивчання власного тіла та його можливостей. Щоправда, із тим у мене бувало по-різному. Упродовж якогось часу я досить охоче вішався, належним чином прилаштовуючи мотузки, де тільки вдасться, але, звісно, не насправжки. Трохи займався й самокатуванням. Приміром, обмотував пальця шнурком, аби він «заснув», чи прив’язувався до