Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

якоїсь клямки, чи вішався вниз головою на мотузяній драбинці (я мав таку), чи втискав око вглиб очниці, щоб побачити все роздвоєним. Одного не робив ніколи: не пхав собі жодних горошинок і квасолинок до вуха чи носа, бо добре знав, наскільки сумні наслідки це може викликати — не дарма ж мій батько був ларингологом. Не знаю, звідки в мене це взялося, але досить довго найнепристойнішою частиною тіла я вважав ноги, а саме босі ступні. Пам’ятаю, що одного разу жахливо побився зі старшим на два роки кузеном Метиком (він загинув у Варшаві, так само, як і Стефан) через власну ногу. Ми сиділи на підвіконні у нас удома і я спромігся нав’язати йому цю свою позицію. Зайшло про те, хто кому перший зважиться показати ногу. Домашніх якраз не було, і ми довго вовтузилися на підлозі, зчепившись у запеклій бійці. Фройдист, певно, дуже втішився б моїм зізнанням, але від тої ноги в мені нічого не лишилося і я нітрохи не став її фетишистом.

Розводжуся над тими благими дрібничками, бо вони чомусь видаються мені цікавішими за мої спогади й подальші події. Із плином часу дитина щодалі виразніше, щодалі однозначніше стає членом певної групи — у школі, в гімназії — і своєю поведінкою уподібнюється до середовища чи принаймні намагається це зробити. Затим її власна активність виявляється в значній мірі вторинною і, на мою думку, куди менше можна розповісти про вроджені властивості, про демонів, успадкованих разом із генотипними рисами, ніж про перші спостереження, зроблені наодинці. Мені видаються куди цікавішими й вартіснішими найперші вподобання й неприязні, які беруться не знати звідки, ніж подальші, набуті, які незрідка бувають механічним наслідуванням. Адже діти, як відомо, не бояться навіть каліцтва своїх близьких, бо вони його просто не усвідомлюють. Потрібен певний час, аби вони засвоїли звичаєві норми оточуючого світу. На світ не приходять із готовими критеріями відмінностей між красою й потворністю. Однак це лише туманне припущення, бо ж невідомо, чи справді можна навчити дитину якоїсь інакшої, «протилежної» естетики повсякденности.

Повернуся до світу предметів — одяг був виключений із нього, я ним не цікавився, і це підтверджує той факт, що я не пам’ятаю жодної вдяганки, за винятком одних шкіряних тірольських штанців, які я носив на зелених шлейках. Спереду вони мали широкий клапан, який защібався на рогові ґудзики — річ доволі ризикована і дуже невигідна, бо можна було просто не встигнути їх розщібнути. Пам’ятаю й те, що мріяв про справдешню ширіньку на ґудзиках, а не на клапані, як у зовсім маленьких дітей.

Я нічого досі не розповів про два покої нашого помешкання, важливі для мене тому, що я не мав до них легального доступу. Це були почекальня й ординаторська батька. У почекальні стояли фотелі в чохлах, здається, ебенові, бо коли відламалося одне бильце, виявилося, що дерево геть синє. Там також була стара скляна шафка із сувенірами, але з гіршими — якимись тацями, срібними кошиками, презентами від удячних пацієнтів, а також розкладним псевдояпонським стилетом. Був іще львівський батяр на дерев’яному постаменті, безіменний, бо не мій, а начебто нічий — велика лялька з витріщеними блакитними очима, у вигадливо полатаній курточці, споднях, смугастій сорочці та з фетровим бананом у кишені. Мені не можна було його навіть торкатися, тому він прожив довго, до самої війни, і пережив навіть перші її роки, аж поки впав від масових методичних атак молі. Тих молів не бракувало на Браєрівській ніколи. Кожен із домашніх мав за обов’язок, побачивши якусь із них, кинутися навздогін, відчайдушно плещучи, аби роздушити її між долонями. Але я цього бридився й завжди плескав мимо.

Ординаторська батька була місцем недоступним, принаймні теоретично, тому я сумлінно досліджував її при кожній нагоді. Стіни були обклеєні шпалерами, які імітували порцелянові кахлі. Іще там стояла чудернацька тверда канапа, дерев’яна шафка з ліками й незначною кількістю книжок, маленьке лікарське бюро, нагрівальна лампа, пантостат, металевий столик з інструментами, а також біле крісло для хворих і круглий гвинтовий стілець батька. Опорядження більш ніж аскетичне, за один винятком. На шафці стояла чорна скринька з маленькими відділеннями, де зберігалися старанно посортовані експонати — усе те, що батько за допомогою великих трубок ларингоскопа Брюнінґа видобув із дихальних шляхів, стравоходів і бронхів. Ті речі, самі по собі безневинні, вражали, коли згадати, де вони побували. Була там штучна щелепа з чотирма зубами й гачком, розщібнута аґрафка, виловлена з дитячої трахеї, різні шпильки, квасолини, що встигли вже трохи проклюнутися, наче в своїй рослинній невинності насправді заміряли оселитися назовсім у чиємусь носі; проковтнуті монети, а також добрячий шматок кінострічки. Коли я підріс, батько часом розповідав мені про умови й обставини, за яких він здобув ці трофеї, про полювання з трахеоскопом замість пістолета в руках. Він показував мені спеціальні комплекти довжелезних гачків і хитромудрих кліщів та зондів. Пам’ятаю сенсаційну історію одного хворого, який, коли його привезли, задихався, щохвилі млів і синів, а гортанне дзеркальце показувало оманливо чисту й широко розчахнуту голосову щілину. Аж поки батько за підозрілим блиском виявив, що її закриває щось на кшталт скельця. Це був шматок кінострічки, яку цей пан, кінооператор за фахом, спожив із налисниками (я навіть пам’ятаю, що вони були зі сиром). Оператор не помітив, що один кадр плівки потрапив до начинки і, зачепившись у гортані, душив його, працюючи при вдиху за принципом клапана. Банальних предметів (як-от кісток), хмари яких батько видобував із пацієнтів, у чорній скриньці не було взагалі. На свята ми ніколи не могли повечеряти в повному складі — завше лунав відчайдушний дзвінок біля вхідних дверей і батько миттєво переодягався у білий халат, чіпляв своє велике дзеркальне «третє око» і зникав в ординаторській.

Мене вабив не так медичний, як спортивний характер батькових лаврів. Сповнений заздрощів, я під великим секретом діставався до всієї складної апаратури Брюнінґа, складав довгі нікельовані трубки, вмикав спеціальну лампу й робив перші сміливі спроби екстракції чужорідного тіла, яке попередньо вкладав у шланг порохотяга. До того ж, я не раз до сьомого поту й завертання голови крутився на білому гвинтовому стільчику, вмикав велику солярну лампу, яка не тільки світила, але й гріла (якось в одної пацієнтки запалилося від неї волосся, бо в ньому був целулоїдний гребінь чи шпилька). Але я цього не пам’ятаю, це було ще за часів мого небуття. Коли я вже геть не міг нічого вигадати, то наповнював півлітровий шприц для видалення так