Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

— Яку аварію? Меліссо, що сталося? Чому ти плачеш? — його голос був серйозний, однак, вона не могла відчути, що зараз коїлося в душі у Тома. — Мел?

— Будь ласка… пробач мені! Прошу, коли звільнишся — повертайся додому! Ми все обговоримо, спокійно. Я обіцяю!

— Гаразд, звісно, я повернуся. Тільки благаю, не плач! Вибач, що змусив тебе хвилюватися. Поліція зупинила, я не міг взяти слухавку.

— Добре, добре… Я не буду плакати… Ти лишень повернися додому!

— Мел? — вона застигла, вслухаючись в його голос: — Я скоро приїду, чуєш?

— Так, — прошепотіла, проводячи долонею по щоках. — Чекатиму.

Вимкнувши телевізор, підвелася та роззирнулася навколо себе: тьмяне світло від торшера, що стояв біля шафи з книгами, підвісні лампочки над кухняною поверхнею, і сірий холодильник… на якому колись було безліч улюблених фотографій з відпочинку й подорожей. Зараз там порожньо. Охайно застелені крісла та диван. На них теж раніше був сімейний безлад: купа подушок, м'які пледи…

Струхнувши головою, аби не повертатися до минулого, Мел підійшла до комода, забрала всі ключі, поклала в кишеню джинсів телефон і трохи готівки й, озирнувшись, наостанок ще раз глянула на холодильник. Остаточно вирішивши, натиснула вимикач світла та вийшла з дому.

Пройшовши кілька десятків метрів по вулиці, помітила таксі й махнула рукою.

— Куди, мем? — одразу запитав водій, коли вона сіла позаду.

— Грейс Феррі Авеню, до пожежної станції, — впевнено відповіла, переводячи погляд у вікно.

Машина рушила, а Мелісса подумки вигадувала діалоги, які можуть виникнути між нею та Томасом. Думала, що може сказати й що почути у відповідь. Раніше заздалегідь знаючи можливі фрази Тома, у цей час не уявляла, як він буде поводитися після сварки.

Вона зробила йому боляче, але легше від цього не стало.

Тому, зараз їхала до чоловіка на роботу, аби вперше зробити крок до примирення. Мабуть, Том не очікуватиме такого, адже востаннє вона була на станції роки три назад.

***

Неподалік від торговельного центру ще й досі панувала метушня. Журналісти поїхали, а біля понівечених авто було багато людей та поліціянтів. Уздовж дороги стояли евакуатори. Серце калатало, приклавши руку до грудей, простягнула водієві гроші через віконце й квапливо вийшла з таксі. Намагалася не дивитися на розбиті машини, але серед натовпу вишукувала поглядом Тома.

Підходячи до станції, побачила на дерев'яній лавці коло одноповерхової будівлі з цегли, кілька пожежників. Серед них одразу впізнала лейтенанта Теда Мітчела. Він, помітивши її, підвівся назустріч.

— Меліссо! — підійшов та дружньо обійняв. — Давно не бачилися!

— Привіт. Це точно, — ніяково всміхнулася.

— Навіть не пам'ятаю коли… А! Востаннє на дні народженні моєї молодшої Крісті! — весело вигукнув. — Гарне тоді було барбекю!

— Згодна, — стиснула губи, переводячи погляд за спину Теда: — А де Томас?

— Томас? — щиро здивувався чоловік. — О, ви, мабуть, розминулися! Він щойно поїхав. Прибіг, запитав, чи потрібна допомога. Я ще насварив його, що не у свою зміну турбується про місто, — Тед озирнувся на евакуатори та поліцію, які були поблизу станції. — І він сказав, що в такому разі повертається додому.

— Додому… — сумно промовила, схиляючи голову. — А я тільки звідти… Дякую, Теде! Я тоді теж поїду. Була рада бачити!

— Я теж. Треба буде зібратися якось… — сказав, коли вона вже почала йти. — Посидимо, як колись. Щоправда, я тепер сам, ми розлучилися з Марі.

Мел зупинилася та обернулася:

— Співчуваю, Теде! Я поговорю з Томом і ми щось вигадаємо, обов'язково, — доброзичливо всміхнулася.

— Було б добре. Тим паче Том піде у відпустку, у вас з'явиться вільний час для старих друзів, — підморгнув і, стримано помахавши, повернувся до колег.

Відпустка? Мелісса йшла до перехрестя, думаючи про Тома. Отже, він зміг домовитися про відпустку після їхньої розмови. А вона сьогодні сказала, що не хоче… Треба все йому пояснити, розказати, що сталося на роботі, щоб він не ображався. Можливо, коли завершиться перевірка, завідувач піде назустріч. Звісно, якщо не виявиться, що це була її провина.