Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

Глава 5. Після сварки

Поліціянт повільно підходив до машини Томаса. Для чогось він світив ліхтариком, оглядаючи кузов. Опустивши скло, Том на мить затримав дихання, аби швидко заспокоїтися.

— Добрий вечір, сер! Офіцер Девіз, поліція штату Пенсильванія. Ви бачили сигнал червоного маячка?

— Бачив.

— Чому не зупинилися за першою вимогою поліції?

— Шукав місце, де можна зупинитися, адже узбіччя заповнене припаркованими автівками.

— Чи знаєте ви причину, чому вас зупинили?

— Так.

— Покладіть руки на кермо, сер, — чоловік у формі уважно роздивлявся обличчя Тома, відсвічуючи. — Ви проїхали перехрестя на заборонений сигнал світлофора, значно перевищуючи швидкість. Ви знаєте з якою швидкістю їхали?

— Так, — стиснувши пальці на кермі, Том розумів, що має поводитися спокійно, аби не додати собі нових проблем.

— Чи є у вас поважна причина для порушення швидкісного режиму у межах міста? — почав щось записувати в блокнот, ліхтарик понуро гойдався на шкіряному ремінці, що висів на зап'ясті.

Дивлячись на світло, що втупилося в асфальт, Том кілька секунд намагався вигадати оптимальну відповідь.

— Сер? — промінь знову впився в лице, змушуючи примружити повіки.

— Я поспішав на роботу, до пожежної станції, тому що запізнююся на чергування, — на одному духу випалив Том.

— Ви пожежник, сер? — поліціянт перевів погляд, припинивши вести записи.

— Так.

— Пред'явіть ваші документи, будь ласка, — приязніше наказав він.

Простягнувши документи на перевірку, Томас дивився вперед, на нічну дорогу, освітлену помаранчевими ліхтарями. Телефон, який лежав на пасажирському сидінні, знову завібрував, але він проігнорував виклик.

— Щось важливе?

— Сер? — поглянув на чоловіка, насупившись.

— У вас телефон дзвонить, не припиняючи. Щось важливе?

— Дружина…

— Зрозуміло. Я повинен виписати вам два штрафи, містере Фостере, — співчутливо промовив, повертаючи Тому документи. — Перевищення швидкості та проїзд на червоне світло. Утім, я не зазначу того факту, що ви не зупинилися за першим сигналом патруля.

— Я вдячний, сер!

— Якщо ви вважаєте штраф неправомірним, ви можете звернутися до адвоката та подати клопотання до суду…

— Дякую, не буду. Я все сплачу, — ненароком перебив, забираючи кілька папірців із рук поліціянта.

— Сухих рукавів, сер! — ледь помітно всміхнувшись, патрульний повернувся до свого авто, а Том одразу завів двигун та поїхав, щоб не викликати зайвих підозр поведінкою.

Глянувши в дзеркало, побачив, що поліційна машина розвернулася й поїхала в зворотному напрямку. Тільки тоді взяв телефон і набрав номер дружини.

— З тобою все гаразд? — її голос був стривожений та ніби заплаканий.

— Так…

***

Зачинивши двері, коли Томас поїхав, Мелісса прибрала розкидані фрукти та уламки скла, витерла підлогу від води з розбитої вази й, сівши на дивані, увімкнула телевізор. Взявши в руки телефон, запам'ятала час, о котрій чоловік пішов з дому. Мигцем глянула на іграшку, що лежала поруч. Сіренький песик у червоній пожежній формі, наче дивився на неї, дорікаючи: «А що зробила ти?».

— Та ну тебе, — заштовхала іграшку під подушку, аби не бачити, але вже через мить, дістала й, притуливши до грудей, заплакала.

Якесь дивне відчуття тривожило всередині душі. Вона рідко відчувала щось подібне. Останнього разу… До біса ці спогади!

Розблокувавши смартфон, змахнула сльози й хотіла натиснути номер Томаса, як уривки з новин по телевізору увірвалися в голову…

«…жахлива аварія, що сталася на Грейс Феррі Авеню, де водій, перевищивши швидкість, не впорався з керуванням і влетів у припарковані авто біля торговельного центру. Наразі відомо, що водія доставлено в лікарню. На щастя, люди не постраждали, але кілька розтрощених машин…»

Далі вона не слухала, лише дивилася на екран, де миготіли кадри аварії. Темно-зелений «Вольво» підіймали на евакуатор. Темно-зелений «Вольво», як у Томаса. Грейс Феррі Авеню — дорога, біля якої розташована пожежна станція. Торговельний центр, який знаходиться поруч…

Тремтячими пальцями натиснула кнопку виклику. Гудки… Набрала ще раз — знову те саме. Не припиняючи спроби додзвонитися, повторювала виклик ще раз, і ще, і ще…

Пролунав звук з'єднання й вона, затамувавши подих, тихо промовила, боячись почути чужий голос:

— З тобою все гаразд?

— Так…

Сльози рікою потекли по щоках. Чи це було полегшення, чи емоції, які накопичилися, але зараз Мел плакала, немов зламана людина.

— Де ти? Скажи, будь ласка! — схлипуючи, лагідно запитала.

— Їду на станцію.

— Їдеш на ту аварію, допомагати? — вирівняла спину, поступово заспокоюючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍