Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

* * *

          Ранок зустрів групу дрібним дощем. Противним таким хворобливим опадом, після якого Богдан в дитинстві завжди хворів. Прокидатися було важко. Чи то нервове перенапруження після вчорашнього, чи вже застуда. Тепер групу очолював Олександр, за ним слідував Богдан. Юнак ніби прийшов до тями. Він приймав участь у коротких розмовах, а в голові було порожньо. Тішило те, що вони практично дійшли до міста.
          Наступна дивна знахідка чекала їх майже біля великого знаку з надписом “Прут”. Трохи обабіч дороги, на невеличкому підвищенні стояла іржава ванна. Навколо неї – уламки кафелю, запчастини різної сантехніки та шипи. Багато бурих шипів. Вони були більші за розміром, ніж ті, що зустрічалися до цього. І жодного натяку на жилі будинки поряд. Тільки траса і багатоповерхівки міста Прут далеко попереду. Олександр сфотографував ванну. Ну ванна як ванна. Тільки стара дуже. Зливний отвір заткнуто ганчір’ям.
          — Цікаво, це щоб ми помилися перед тим, як у місто зайти? – Спробував пожартувати товстун. Дмитро хіхікнув. Кирило наблизився до ванни, обережно обходячи шипи. Він вирячився на це диво сантехніки і завмер. Хвилини дві пройшли у повному мовчанні. Здавалося, Кирило бачить щось невидиме для всіх, щось сокровенне у цій ванні, що невідомо як і звідки тут опинилася. Богдан себе впіймав на тому, що такий погляд у мародера він помітив і вчора біля вогню.
          — Ей, старий, все нормально? – Поцікавився товстун. До свого напарника підійшов і Діма. А далі все сталося дуже швидко, Богдан навіть не встиг підняти зброю. Лишень збагнув із запізненням, що геть втратив колишню реакцію.
          Кирило різко розвернувся до свого напарника, викрикнув його ім’я, кивнув у бік інших членів групи. Мить – і на Богдана з Олександром дивилося дуло пістолета. Діма теж взяв на їх мушку. Виглядав він розгублено. Вочевидь, молодий гопник сам ще не зрозумів, що сталося. Діяв рефлекторно.
          — Стволи на землю і три кроки назад, швидко!
          Тихо тут. А раніше у місті Прут мешкало майже сімдесят тисяч осіб. Трасою все їздили і їздили автівки, маршрутки, вантажівки. Ще недавно тут всюди панувало життя. Так, не найкомфортніше на світі, але реальне, повне людських емоцій та переживань. У що перетворилося мальовниче гірське містечко тепер, після інцинденту – ще багато років ніхто не збагне. Але якщо цю загадку, можливо, колись людство розгадає, то природа самої людини так і залишиться таємницею навіки. Як зрозуміти причину людських вчинків? Як передбачити поведінку того, хто поряд? Чи можливо це насправді?
          — Що сталося? – Розгублено спитав Богдан.
          — Ей, ей, ви що? Якого чорта? – Теж поцікавився Олександр. Вони зробили декілька повільних кроків назад. Добре, що не наступили на шипи.
          — Це ж ми… - Якось недоречно та з образою в голосі сказав Богдан.
          — Роти зімкнули і тихо стоїте, інакше я вас обох пришию прямо зараз! – Гаркнув Кирило. АКСу та мисливська вертикалка лягли на землю поряд одне з одним.
          — Діма, тащи сюди стволи. А ви – граблі вверх! Назад!
          Діма кинув погляд повний сумніву на Кирила, але зволікати не став. Як тільки Богдан і Олександр відійшли на потрібну відстань та підняли руки, він обережно наблизився, намагаючись втримати свій пістолет-кулемет однією рукою, взяв спершу АК товстуна, а потім і Богданову рушницю.
          — Що сталося? Що ти робиш?
          — Закрийся, фотограф довбаний. Ванна не для того, щоб митися. Ми її заповнимо кров’ю. Самі оберете, хто це буде?
          Обличчя Кирила ніяк не змінювалося. Він виглядав так, ніби просто грає в шахи зараз, та обдумує наступний хід. Або – дивиться випуск новин по телевізору.
          — Кіра… - З проханням у голосі мовив Діма, все ще не зводячи очей з Олександра та Богдана. Гопник, очевидно, не дуже розумів, що задумав напарник. Кирило обернувся до нього. Він вирячив очі та пояснив:
          — Потрібне тіло. Потрібна кров, тоді можна буде входити в місто. Я бачив сон. Цю ванну. Це – сигнал. Ми не зайдемо в місто, поки ванна не буде заповнена кров’ю. Одного треба замочити зараз, він повинен ще живий зайти у ванну і там стікти кров’ю, а…
          — Кіра… Ще м’якше з нотками безнадії повторив Діма – Ти щось не те говориш, брате. Яка кров?
          Кирило втупився важким бетонним поглядом спершу в Богдана, а потім у товстуна. Мародер ніби обирав. Ніяк не зважаючи на слова Діми, він підійшов трохи ближче:
          — Олександре, стій спокійно, ти будеш жити. У тебе кров погана. І серце не дуже. Ти не підходиш. А от ти – здоровіше.
          Кирило націлив свій Глок на коліно Богдана. Ось ще трохи – і він прострелить йому ногу. А далі – закине до ванни. Збоку звучав голос Олександра, Богдан теж відкривав рота. Однак мародер не чув їх. Він не слухав. Вірніше, слухав, але щось всередині себе. У молодого немає сім’ї, він сам це сказав. А отже не дуже й буде страшно, якщо цей шмаркач не повернеться назад. Діма тим часом теж намагався прислухатися до свого внутрішнього голосу. Йому потрібно було прийняти рішення.
          Діма чітко знав, що люди здатні змінюватися. Він це зрозумів ще, здавалося, сто років тому, коли перше кохання боляче вдарило в груди і розвернулося геть. Ще раз Діма це усвідомив, як вперше потрапив до в’язниці. Він бачив різних людей у різних ситуаціях, як за решіткою, так і на волі; і так, дійсно - люди здатні змінюватися. Діма погоджувався з цим твердженням без жодних заперечень. Однак змінюються люди тільки у гіршу сторону. Людина може зрадити, поступити підло, змінити своє ставлення до тебе і поставити в пріоритет свої інтереси. Або, наприклад, людина може втратити здоровий глузд. Зійти з розуму. І таке, нажаль, теж він уже бачив.
          Застрекотав короткою чергою пістолет-кулемет. Кирило сіпнувся, зойкнув, упав навколішки. Олександр швидко зметикував, і скориставшись моментом, різко підстрибнув до мародера, вибив у того з рук пістолет. Після чого ударив ногою в живіт. Кирило перевернувся на бік, зойкнув. Богдан ступив вперед, щоб підібрати Глок Кирила. Але знову не встиг.
          — Стоп! Стоп! – Крикнув Діма, після чого зробив ще один постріл у повітря. – Заспокоїлися, блін!
          До пістолета Кирила залишалося всього нічого, всього крок.
          — Угомоніться. Я вам щойно життя врятував. Тепер – ви обидва мої боржнички.