Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"

Глава 4

Промінь світла пробивався крізь старі, засклені вікна, які тонко вібрували від найменшого поруху вітру. У тиші кімнати кожен звук був чутним — потріскування дерев’яної підлоги під ногами Катерини, тихий стукіт у дверях, глухий шепіт вулиць зовні. У цьому приміщенні панував напівморок, і здавалось, ніби час тут зупинився. Катерина обережно переступала поріг, відчуваючи, як холодні дошки під її ногами ледь віддають тепло. Це місце здавалося їй дивним, майже містичним — старий будинок з облупленими стінами і потрісканими вікнами, наче з іншої епохи.

— Це тимчасове укриття, — голос Джуна звучав глухо, і він, здавалося, сам був не до кінця впевнений у цьому місці. Він швидко оглянув кімнату, ніби щось шукав очима, перш ніж продовжити. — Тут ми можемо провести кілька днів, але не більше.

Катерина тільки кивнула, оглядаючись навколо. Незвичний запах старого дерева і пилу заповнював повітря. В її голові лунали запитання: що це за місце? Хто та людина, що відчинила їм двері? І чому Джун так впевнений, що тут безпечно?

Чоловік, який привів їх сюди, виглядав загадково. Він рухався з неспішністю, яка свідчила про впевненість у своїй владі над ситуацією. Його постава була рівною, а очі — пронизливими, хоча й без явної агресії. Він підійшов до столу, що стояв у кутку, і жестом запросив Катерину та Джуна присісти.

— Мене звати Юн, — сухо сказав чоловік, не приховуючи відчуття, що кожне слово у нього на вагу золота. — Я маю свою справу в цьому місті і не хочу зайвих проблем.

Його погляд ковзнув по Катерині, затримавшись на її світлому волоссі й сіро-зелених очах, які зараз відбивали тривогу та втому від довгих днів у дорозі. Від нього віяло таємничістю і холодною розсудливістю, і Катерина відчула, що цьому чоловіку краще не переходити дорогу.

— Джун, ти обіцяв, що це не займе багато часу, — продовжив Юн, зводячи брови. — Я не люблю довго тримати людей під своїм дахом.

— Ми тут ненадовго, — поспішив запевнити його Джун. Він здався менш спокійним, ніж зазвичай, ніби розумів, що цей чоловік насправді не є їхнім другом, а лише тимчасовим союзником. — Нам потрібен лише перепочинок і трохи часу, щоб вирішити, куди рухатися далі.

Катерина відчувала, як напруга заповнює простір між ними. Їй хотілося спитати Джуна, чому він довіряє цьому Юну, але щось зупинило її. Можливо, це було інстинктивне відчуття, що не варто ставити зайві питання. Вона просто мовчки сіла на стілець, намагаючись сконцентруватися на своїх думках і прийти до тями після всього, що сталося за останні кілька днів.

— У тебе є план? — обережно запитала Катерина, дивлячись на Джуна, коли вони залишилися одні в кімнаті. Юн вийшов, залишивши їх на кілька хвилин, але, без сумніву, він тримав ситуацію під контролем і міг повернутися в будь-яку мить.

Джун трохи похитав головою, ховаючи невпевненість за спокійною маскою.

— Поки що я не знаю точно, — відповів він, — але ми маємо трохи часу подумати. Тут нас не шукатимуть одразу, це точно. Але зволікати теж небезпечно.

Катерина відчула, як її серце стискається від цього невизначеного майбутнього. Її світ розсипався на частини, і тепер вона навіть не знала, де стояти і як триматися на плаву. Все, що колись здавалося стабільним і впевненим, зникло, наче пісок крізь пальці.

— Ми не можемо залишитися тут надовго, — додала вона, поглянувши на Джуна. — Ти сам це розумієш. Якщо нас знайдуть...

— Вони нас не знайдуть, — різко перебив її Джун, трохи сердито, але швидко стримався. Він зітхнув і провів рукою по обличчю. — Я не дозволю цього.

Катерина вдивлялася в його очі, намагаючись зрозуміти, чи він дійсно вірить у те, що каже, чи просто хоче заспокоїти її. Вона почала помічати, що за ці кілька днів їхні стосунки стали чимось більше, ніж просто альянсом. Між ними виникло відчуття близькості, яке лякало її, бо означало, що вона може прив’язатися до цієї людини — і знову втратити.

— Джун, я не можу втратити тебе... — її голос був ледь чутним, але кожне слово несло в собі вантаж тривоги і болю.

Він подивився на неї здивовано, але в його погляді з’явився легкий відтінок тепла, яке раніше не проявлялося.

— Ти не втратиш мене, — відповів він, але Катерина відчула, що йому складно обіцяти щось у цьому світі, який став таким непередбачуваним.

Їх розмову перервав звук кроків за дверима. Юн повернувся в кімнату, його обличчя залишалося незворушним.

— Тут є хтось, хто хоче вас бачити, — сказав він, глянувши на Джуна. — І я думаю, що це не ті люди, з якими ви хочете зустрітися.

Дівчина відчула, як у грудях завмирає холод.

Катерина завмерла, відчуваючи, як кожна клітинка її тіла напружилася. Її погляд мимоволі перескочив на Джуна, який раптово зібрався і став ще пильнішим. Його очі прищулилися, обличчя ніби втратило весь спокій, який він намагався зберігати до цього моменту.

— Хто це? — холодно запитав Джун у Юна, намагаючись не показати своєї тривоги, хоча Катерина одразу відчула, що йому не до кінця вдалося це приховати.

— Вони не назвали своїх імен, — відповів Юн, невимушено знизуючи плечима, але його очі видавали щось інше — він розумів, що ці незнайомці несуть небезпеку. — Але вони шукають вас. І вони вже знають, що ви тут.

Катерина відчула, як їй захолонуло в животі. Їх знайшли. Всі ті дні, коли вони ховалися, всі зусилля, щоб не привертати увагу — марні. Хвиля страху прокотилася її тілом, але вона не дозволила собі панікувати. Відчути страх — так, але дати йому взяти верх — ніколи.

Джун підвівся з місця, його рухи стали різкими та напруженими. Він повернувся до Катерини, коротким поглядом наказуючи їй не панікувати.

— Ми маємо вийти, — тихо сказав він, хоч у його голосі було чутно тривогу. — Можливо, вони прийшли просто перевірити... можливо, вони ще не впевнені.

— Якщо ви хочете зникнути, краще робіть це зараз, — додав Юн, його погляд був пронизливий, холодний. — Я не впевнений, що зможу утримати їх надовго.

Катерина піднялася з місця, швидко поправляючи свій темний плащ, який приховував її тендітну фігуру. Світле волосся, яке іноді вибивалося з-під каптура, вона поспішила заховати під тканиною, не бажаючи привертати увагу до своєї зовнішності. Її сіро-зелені очі знову віддзеркалювали тривогу, але вона намагалася зберігати спокій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍