Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"

— Що робимо? — вона тихо запитала Джуна, хоча в глибині душі вже знала відповідь.

— Виходимо, — сказав Джун, стискаючи кулаки. — Але без паніки. Я думаю, що в нас є шанс пройти повз них, якщо вони ще не впевнені, хто ми.

Катерина кивнула, намагаючись зібратися з силами. Вона поглянула на Юна, який стояв біля дверей, спостерігаючи за ними з байдужим виразом обличчя. Він не ставив зайвих запитань, не виказував жодних емоцій — наче йому було абсолютно байдуже, що з ними станеться.

— Двері біля чорного ходу ведуть до вузької вулички, — Юн злегка нахилив голову, вказуючи на інший вихід із приміщення. — Якщо вам пощастить, ви зможете зникнути непомітно.

— Дякую, — ледь чутно промовила Катерина, хоча не була впевнена, що його допомога справді щира.

— Ми скористаємося цим виходом, — швидко додав Джун, дивлячись на Катерину з виразом, що ясно показував: вони повинні рухатися негайно. — І більше не озирайся.

---

Кроки лунали гучно в тиші вузького коридору, коли Катерина та Джун спустилися сходами до чорного ходу. Коридор був слабо освітлений, стіни вологі й облуплені, а кожен звук здавався різким і надто голосним. Катерина намагалася дихати глибше, зосереджуючись на тому, щоб не панікувати.

— Що, якщо вони нас знайдуть? — нарешті прошепотіла вона, звертаючись до Джуна, який ішов попереду.

— Вони не знайдуть, — впевнено відповів він, хоча Катерина чула, що він теж нервував. — Якщо ми зараз виберемося, то все буде гаразд. Нам просто потрібно рухатися швидко й обережно.

Вони підійшли до старих, скрипучих дверей, які вели до виходу на вулицю. Джун зупинився, вдивляючись у вузький простір між будинками.

— Тримайся поруч, — сказав він, обернувшись до неї. — І будь готова, якщо щось піде не так.

Катерина кивнула, стискаючи кулаки. Їй доводилося покладатися на Джуна, бо його досвід був значно більшим, ніж її власний. Але її власна підозра не давала спокою — чи дійсно все так просто? Чи зможуть вони втекти?

Коли вони вийшли на вулицю, холодний вітер одразу обдав їх обличчя. Небо було вкрите важкими хмарами, і перші краплі дощу почали падати на землю. Катерина вдягнула каптур глибше, приховуючи обличчя від випадкових поглядів.

Вони швидко рушили вперед, майже бігом, намагаючись зникнути в густих тінях вуличок. Але кожен звук здавався надмірно гучним — відлуння їхніх кроків, брязкіт металевих дверей, крик когось у далекому кінці вулиці.

— Ти чуєш це? — прошепотіла Катерина, зупинившись на мить. Її серце калатало, і вона відчула, як страх знову охоплює її тіло.

— Нічого не чую, — Джун глянув на неї, але вона бачила, що він теж занервував. — Ми просто повинні йти далі. Не спиняйся.

Але дівчина не могла відкинути відчуття, що їх уже знайшли.

Катерина зупинилася на мить, і серце в грудях загупало ще швидше. Відчуття небезпеки, яке здавалося лише нав'язливим туманом, тепер стало відчутним. Вона не могла позбутися враження, що їхній поспіх був марним. Вони вже опинилися в пастці, яку просто не могли побачити.

— Щось не так, — прошепотіла вона, тримаючи Джуна за руку, не даючи йому піти далі.

Вони стояли в вузькому проході між двома будинками, що стиснули їх, наче пастка. Стіни тут були вкриті товстим шаром бруду, а вогкість пронизувала все тіло. Повітря було густим і задушливим, але в той самий час здавалось, що з кожним вдихом наближається щось невидиме. Катерина вдивлялася у темряву перед собою, намагаючись зрозуміти, що це за відчуття, яке не давало їй рухатися далі.

— Що ти маєш на увазі? — Джун озирнувся, його обличчя виглядало втомленим і тривожним, але він досі намагався зберігати спокій.

— Вони нас знайшли, — ледь чутно вимовила Катерина. Її сірі, майже зелені очі пильно вдивлялися в темряву, і навіть її світле волосся, яке вибилося з-під каптура, блищало в тьмяному світлі, створюючи враження, що воно стає частиною цієї ночі.

Джун на мить завагався, але потім глибоко вдихнув і кивнув.

— Якщо це так, то ми не можемо чекати. Нам треба рухатися. — Його голос звучав твердо, але Катерина чула, як нервозність все ж таки проривалася крізь цю маску впевненості.

Вони вирушили вперед, намагаючись зберегти максимальну тишу. Кожен їхній крок лунав у тиші занадто голосно, але це вже не мало значення. Їх могли вистежити раніше, і тепер залишався лише один варіант — продовжувати бігти.

— Якщо вони тут, ми маємо шанси. Якщо ми доберемося до міста... — почав Джун, але раптовий звук ззаду змусив його замовкнути. Катерина різко обернулася. У темряві за ними щось рухалося.

— Вони тут, — сказала вона, стискаючи кулаки.

Звук кроків став гучнішим, чіткішим. Спочатку це був лише віддалений шурхіт, а тепер кожен крок ворогів, які наближалися, лунав, наче важкі удари молотів по каменю.

— Швидше, — прошепотів Джун, взявши Катерину за руку і потягнувши вперед.

Вони побігли. Вузька вулиця здавалась нескінченною. Будинки з обох боків перетворювалися на суцільну масу темних контурів. Дощ почав лити сильніше, і кожна крапля боляче вдаряла по шкірі, ніби хочучи нагадати їм, що немає виходу. Вода текла потоками під ногами, утворюючи калюжі, в які вони раз у раз вступали, ковзаючи та гублячи рівновагу.

— Тримайся, — прохрипів Джун, не зупиняючись і навіть не озираючись.

Але Катерина більше не могла тікати, не відчуваючи, що все це було марно. Їхні переслідувачі були вже зовсім близько, і їй здавалося, що вони оточують їх з усіх боків. І ось, коли вони завернули за кут, Катерина побачила фігури в каптурах, що стояли попереду.

— Ні, — прошепотіла вона, намагаючись відступити, але позаду вже теж було чути наближення. Вони потрапили в пастку.

Джун швидко обернувся, оцінюючи ситуацію. Його очі враз змінилися, і в них відбивалася повна рішучість.

— Ми не можемо дозволити їм зловити нас, — сказав він тихо, готуючись до боротьби. Катерина побачила, як його руки стиснулися в кулаки, а обличчя напружилося від люті.