Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Оце-то так. Відео було опубліковано майже три години тому — ще коли я спав, під впливом Хамітового снодійного. Тобто всі ці люди зі мною у вагоні метро мають знати, що саме в цю хвилину німецькі війська, разом із центральною владою, в повному складі відходять на захід. Але я не бачив жодної людини, про яку б можна було сказати, що вона готується виїжджати з міста. Нікого з валізами, нікого, хто б панічно говорив би по телефону. Люди їхали, занурені у свої побутові справи, наче навкруги нічого не відбувається. Хтось так голосно слухав музику, що її ритм було чути крізь навушники, інший грав в онлайн-гру, ось спить чолов’яга, який усім своїм виглядом нагадує безхатька, а поряд сміється компанія молодих людей.

Замислений я вийшов на станції Berlin Hauptbanhof і піднявся ескалатором на поверхню. Я не дивився розклад поїздів в Інтернеті, адже вирішив, що просто візьму білет у касі на перший же поїзд до Ганновера, Гамбурга, Білефельда, Дортмунда — байдуже куди, аби якнайшвидше дістатися до території ФРН до 1990 року. Але на вокзалі мене чекала несподіванка — жодна каса не працювала, а на вході стояло оголошення: «Перепрошуємо. Продаж білетів тимчасово неможливий у зв’язку із загальнонімецьким страйком працівників транспортної сфери». Вокзал був майже пустий, на перонах стояли поїзди, але навколо не було звичної метушні. Щось у цьому було апокаліптичне. Я зупинив патруль поліції із запитанням, чи є можливість сісти хоч в якийсь поїзд. У відповідь дві невеличкі дівчини в поліцейській формі лише захихикали й сказали, що хіба днів через п’ять, не раніше. Тоді я попрямував до автобусної станції, що була поряд із залізницею. Втім, там ситуація виглядала не краще — десятки автобусів різних фірм і кольорів стояли рядами — пусті. І навкруги були лише поодинокі випадкові перехожі. Я йшов вздовж платформ, у сподіванні, що хоча би в якомусь з автобусів виявиться водій. І дійсно — назустріч мені йшов чоловік старшого віку в рудій уніформі з написом «FoxBus».

— Вибачте, — зупинив я його. — Підкажете, чи якийсь з автобусів збирається відправлятися? Мені би в Ганновер… Або Дортмунд. Неважливо. Кудись на захід?

— Ні, сьогодні точно ні, — чоловік усміхнувся, — можете не втрачати часу. Ані тут, ані на жодному іншому вокзалі не знайдете автобусів, які б кудись виїжджали.

Оце так. Ситуація…

— А чому страйкують? — сам не розумію, навіщо запитав я.

— Вимагають впровадження окремих автобусів та вагонів для агендерів та трансгендерів.

— Що? Тобто… Навіщо? — здивувався я. Чоловік подивився на мене з докорою й пояснив, наче дитині:

— Молодий чоловіче, що за питання? Ця проблема давно висвітлюється, дивно, що ви цього не знаєте. Людям, що ще не визначилися зі своєю статтю або знаходяться в стадії переходу, психологічно некомфортно знаходитися по кілька годин у замкнутому просторі з людьми, що активно проявляють свою маскулінність або фемінність. Це ж шкільні істини… Об’єднання гендерної рівності давно вимагає в корпорацій поваги до прав трансгендерних і агендерних людей, але вони до останнього намагалися уникнути цього кроку — говорять, ніби це нерентабельно. Пам’ятаю, коли років із десять тому вводили розподіл на чоловічі й жіночі автобуси, корпорації також до останнього пручалися. І лише загальнонаціональний кількаденний страйк допоміг вирішити це питання. Тому сьогодні великий день. Сьогодні день, коли німецька гендерна інклюзивність виходить на новий рівень.

— Так… Так. Дякую, — відповів я, і чоловік пішов далі у своїх справах, а я сів на лавку на найближчій платформі.

Що залишалося робити? Я завантажив на телефон кілька додатків різних берлінських служб таксі, але виявилося, що всі вони також долучилися до страйку. А навіть якби й не долучилися, у мене не було на рахунку такої суми грошей, щоб оплатити поїздку на таксі навіть до найближчого від Берліна міста колишньої Західної Німеччини. Це було місто Гельмштедт і їхати туди було трохи менше двохсот кілометрів. Але як туди добратися, коли ані поїзди, ані автобуси, ані таксі недоступні? Те, що ще годину тому мені здавалося елементарною справою, тепер стало майже нездоланною проблемою. Я знайшов номер телефону Анни. Вона — українка — мала розуміти всю серйозність і небезпеку ситуації. Можливо, у неї є транспорт і вона як раз збирається виїжджати? Або уже виїхала, але зможе мені підказати, у кого можна позичити машину? Все ж таки вона живе тут уже багато років… Кілька довгих гудків, і я почув її голос:

— Hallo.

— Аню! Аню, привіт. Це Олексій. Пам’ятаєш? Однокурсник із Вроцлавської журналістики.

Вона на кілька секунд замислилась та відповіла:

— Так… Так, пам’ятаю. Привіт, Олексію.

— Вибач, що так без попередження телефоную. Я зараз опинився в Берліні. Шукаю можливості терміново звідси виїхати. У зв’язку… Ти сама розумієш із чим.

— Це щодо вчорашнього виступу Громова?

— Так, саме так. Розумієш, тут страйк перевізників — ані автобуси, ані поїзди, навіть таксі — нічого не ходить. Ти ще не виїхала з Берліну? Можливо, маєш якісь варіанти?

— Так, про страйк я чула. Автобуси, поїзди, таксі… Літаки також не літають, — меланхолійно повідомила вона. Про літаки я навіть не подумав. Втім, якщо не літають, то яка різниця? 

— То… можливо, у тебе є машина? Або у когось із твоїх знайомих?

— Машина?.. Та ні. Вибач, Олексію, я зараз проходжу терапію в психолога, сиджу на антидепресантах. Я поки не збираюся виїжджати з Берліна. У мене ще місяць терапії.