Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Та яка терапія? Коли сюди зайдуть війська Коаліції, її психолога направлять працювати в державну психіатричну лікарню, а саму її — добре, якщо не відправлять на примусове лікування. Як вона цього не розуміє? Мені хотілося закричати на неї, пробудити її. Але я стримався.

— Ну то… У разі чого дзвони. Я буду шукати інші варіанти.

— Так. Добре. До побачення, Олексію.       

З інших варіантів залишався лише каршерінг — прокат автомобілів. Я почав шукати й скачувати на телефон відповідні додатки. На щастя, ця послуга була доступною, але виникла інша проблема. Кожна фірма, що пропонувала прокат автомобілів, додавала в інформацію примітку, що користування автомобілем є можливим лише в межах Берліну. Справа в тому, що, згідно німецького законодавства, ось уже кілька років у прокат можна віддавати лише електрокари. А вони підключені до міської GPS-мережі, що дозволяє фірмам не тільки контролювати місцезнаходження автомобіля, але просто відключати його в разі порушення клієнтом територіальних або часових зобов’язань. У такому випадку в автомобілі блокуються всі електронні функції, а щоби запустити автомобіль, потрібен код, доступ до якого є лише у фірми. Це убезпечує автомобілі від викрадень або використання в злочинних цілях. Для мене ж це означало неможливість дістатися на такому автомобілі до Гельмштедту. Я передивився десятки додатків із каршерінгу, дзвонив, питав, пропонував подвійну суму за можливість виїхати за двісті кілометрів від Берліна. Мої шанси виїхати із цього проклятого міста до приходу військ Коаліції стрімко падали. Зрештою, один із працівників чергової фірми, куди я дзвонив, порадив мені знайти додаток фірми «EcoCar» — там начебто немає територіальних обмежень. Я завантажив додаток, але вирішив подзвонити — так швидше можна було дізнатися потрібну мені інформацію, ніж шукаючи в додатку.

— Екомобілі «EcoCar», чим можу допомогти? — запитав молодий чоловічий голос крізь динамік телефону.

— Доброго дня. Скажіть будь-ласка, чи є можливість на ваших автомобілях виїхати за межі Берліна?

— Хм… На яку відстань від Берліну вам потрібно дістатися?

— Двісті кілометрів.

— Наші екомобілі абсолютно екологічні. Вони діють лише на невеликих сонячних батареях, встановлених на даху. Ми не використовуємо жодного штучного джерела електроенергії, що є нашим внеском у турботу про екологію та боротьбу з глобальним потеплінням. Філософія нашої фірми полягає в тому, що людство має відмовитися від штучної генерації електроенергії, не говорячи про нафту й природній газ.

— Так, я зрозумів. Дякую за інформацію. То чи зможу я проїхати двісті кілометрів від Берліна? — у мене точно не було часу слухати про філософію екомобілів.

— Вдень, коли батарея може підживлюватися, це не проблема. Заряду батареї вистачає приблизно на 50 кілометрів, але коли вона підживлюється сонцем, то не розряджається. Пропоную вам під’їхати до нас завтра зранку. Боюся, що сьогодні ви просто не встигнете подолати потрібну вам відстань до заходу сонця.

Я подивився на екран телефону — годинник показував 13:32. За півтори години дійсно почне сіріти, а до чотирьох уже буде темно. Та чи можу я ризикувати, чекаючи до завтра? Та який це ризик, це просто самогубство! Армія Коаліції напевно перекриє усі виїзди з міста ще до того, як Громов прибуде в Берлін. Ні, треба діяти сьогодні. Треба діяти якомога швидше. І якщо мені не залишається більше нічого, крім цих ідіотських екомобілів, доведеться вибиратися з Берліна хоч так.   

— Ні, я хотів би винайняти машину сьогодні. Під’їду до вас протягом пів години.

— Добре, тоді чекаємо, — підтвердив голос у слухавці й вимкнувся. Я подивився на мапі, де знаходиться цей прокат, — виявилось, що в самому центрі міста, лише одна станція метро від залізничного вокзалу.

Я піднявся, накинув на спину рюкзак, взяв у руку валізу й пішов у бік метро.

***

«Добре, що хоча б метро не долучилося до страйку», — думав я, виходячи на станції поблизу Бранденбурзьких воріт. На відміну від вокзалу, тут виявилося цілком людно, тільки не так, як я очікував. Ні, тут не було корків із запакованих вщент автомобілів і тлумів панікуючих людей, що намагаються встигнути закрити всі свої справи й виїхати з міста, поки не почалося найстрашніше. Навпаки — перекритою вулицею поблизу увінчаного райдужним прапором Рейхстага, у бік Паризької площі стікалися групи людей із прапорами й транспарантами. Ось група приблизно з тридцяти азіатів із криваво-червоними прапорами й плакатами із зображенням трьох тигрів. Поряд іде кількадесят бородатих чоловіків із прапорами Ірану й Палестини. В одного з них транспарант із написом арабською та німецькою мовами: «Китай — розум, Росія — м’язи, Іран — серце». Тут же ще численніша група людей слов’янської зовнішності з біло-синьо-червоними триколорами й кількома однаковими транспарантами з фотографією Громова й підписом: «Берлин встречает европейского лидера Владимира Громова». З кожною хвилиною, що я проходив повз, цих груп ставало все більше й вони ставали все численнішими, перемішуючись одна з одною й разом стаючи нестримним цунамі, що мало заполонити Паризьку площу й очевидно весь бульвар Унтер-ден-Лінден та ще кілька вулиць навкруги.

Нарешті я дійшов до офісу прокату екомобілів. Одноповерхнева скляна будівля була увінчана логотипом із листком дерева й написом «EcoCar», а навкруги був паркінг, де стояли з десяток невеликих автомобілів (точніше, екомобілів) сірого кольору, на даху кожного з яких були вмонтовані сонячні батареї. Всередині будівлі, на рецепції мене зустрів худорлявий світловолосий хлопець із сережкою в лівому вусі, в топі з відкритим животом та порваних джинсах.