Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Заробіток на життя музикою теж не був прийнятним варіантом - для цього знову-таки була потрібна ліцензія, з усіма фінансовими наслідками. А бродячим менестрелям були гарантовані серйозні проблеми із законом.

Грошей, достатніх для того, аби оформити ліцензію і не протягнути при цьому ноги, у Аніти не було - їх і так уже ледь вистачало на те, щоб перетнути країну і дістатися до запланованого пункту призначення. Єдиним цінним предметом, що залишився у неї, була поперечна флейта з червоного дерева роботи маестро Гардільєро - відомого на всьому Південному континенті (та й за його межами теж) музиканта і майстра, з-під чиїх пальців вийшло безліч різних інструментів. Але цю річ Аніта погодилася б продати лише в тому випадку, якщо в неї не залишилося б іншого способу уникнути голодної смерті.

Існувала, звичайно, ще одна професія, яка могла забезпечити молодій та привабливій жінці безбідне життя і, до того ж, не вимагала жодної ліцензії. Але вже на цей шлях Аніту ніяка загроза голодної смерті стати не змусила б.

Наступний місяць вона витратила на те, щоб дістатися північного кордону, набиваючись у попутники то купцям, то бродячим комедіантам (що мали, звісно, належну ліцензію) - тут зовнішність грала на її користь. На батьківщині, колись, такий вид подорожі був вірним способом натрапити на караван работоргівців і завершити свій шлях на плантації. Тут, на щастя, рабство давно було під забороною.

У прикордонному містечку під назвою Люстерціум Аніта витратила майже всі гроші, що залишилися, на новий одяг (старий за два з лишком місяці поневірянь перетворився на справжні лахміття) і квиток на проїзд до станції В’яземка в загальному вагоні поїзда.

І ось вона тут…

Різкий поштовх потяга, що зупинився, перервав її спогади. Підхопивши саквояж зі своїми мізерними пожитками і злегка підсмикнувши поділ сукні (підлога у вагоні була чистою лише з точки зору дворфів, один з яких і відповідав за наведення там цієї чистоти), Аніта обережно обігнула трапера в хутряній куртці і шапці-вушанці, що солодко хропів, затиснувши між колін рушницю, і попрямувала до виходу.

[1] Вождь (ісп.)