Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

в Америці назавжди. Фредерік Дуґлас, сам колишній раб, відзначав, що лункі гасла Декларації незалежності не стосуються рабів, що святкування Четвертого липня є глумом над рабами: «Товариші-громадяни, крізь усенародний тріумф і радість, я чую жалібний стогін мільйонів, чиї ланцюги, вчора важкі й страдницькі, тепер стають геть нестерпними під святковий гамір, що долітає до них». Відтак Дуґлас апелював до прав, записаних у Декларації незалежності й Конституції, як до виправдання його заклику до звільнення.

Абрагам Лінкольн погоджувався з ним. Лінкольн зміг зробити так, що ця справа дала плоди: не на основі влади більшості, не на основі первинності влади уряду, а на ґрунті поняття про те, що уряди встановлюються для захисту прав, а не захисту уявлення більшості про «добро».

Створити уряд, здатний на дії, але нездатний на порушення свого raison d’être[9], — такою була мета. Як писав Медісон у 51-й статті «Федераліста», «в республіці важливим є не тільки захистити суспільство від його правителів, а й захистити одну частину суспільства від несправедливості з боку іншої. У різних класів суспільства завжди існують відмінні інтереси. Якщо спільними інтересами об’єднається більшість, то права меншості опиняться в небезпеці».

То які ж основи заклала Конституція? Вона стала практичним втіленням трьох специфічних концепцій: розподілу гілок влади, системи стримувань і противаг та федералізму.

Засновники вірили, що повноваження уряду мають бути чітко перераховані, щоб запобігти очевидним ризикам від державних рішень, ухвалених лише на основі «необхідності». Вони знали, що траплятимуться часи, коли уряд муситиме діяти. Проте знали також і те, що обґрунтування дій уряду часто веде до розширення обсягу мандата. Щоб уникнути наслідків, засновники намагалися чітко сформулювати, що, на їхню думку, входить у повноваження уряду і є необхідним для збереження країни, і водночас не дати урядові перетворитися на Гоббсового Левіафана[10]. Найочевидніший приклад — стаття І Конституції, яка трактує повноваження законодавчої влади: «Усі законодавчі повноваження, надані цим документом, належать Конгресу». Із цього негайно випливає, що значна частина повноважень не надана. Конституція перераховує лише вісімнадцять повноважень у статті І, розділі 8 — найширшому наданні повноважень законодавчій гілці влади.

Джеймс Медісон прямо висунув доктрину розподілу прав у 45-й статті «Федераліста»: «Повноваження, що їх делегує федеральному урядові запропонована Конституція, нечисленні й визначені. [Вони] будуть спрямовані переважно на зовнішні об’єкти, такі як війна, мир, переговори, міжнародна торгівля; з останнім із них насамперед буде пов’язане оподаткування». «Нечисленні й визначені» — ключові слова тут. У 14-й статті «Федераліста» теж зазначено, що «центральний уряд не має бути наділений усією владою прийняття та застосування законів. Його юрисдикція має бути обмежена конкретними завданнями, які стосуються усіх членів республіки, але є недосяжними для кожного з них окремо».

Багато хто з батьків-засновників відкрито виступав проти ідеї Білля про права, вважаючи, що такий перелік прав слід розуміти як розширення, а не звуження влади уряду. Ці люди передбачили тенденцію розуміти Білль про права як повноцінний перелік того, що уряд робити не може, тоді як в усіх інших галузях уряд буде вільний діяти. Структура Конституції, як писав Александр Гамільтон у 84-й статті «Федераліста», сама собою гарантуватиме права: «Сама Конституція, в усіх раціональних сенсах і з усіма корисними цілями, є Біллем про права». І все ж таки антифедералісти вимагали ухвалення Білля, який зробив би цей факт очевидним, — тому ми й маємо Десяту поправку: «Повноваження, що не є делегованими Конституцією Сполученим Штатам і не є забороненими нею для штатів, передаються відповідно штатам або народові».

Іншими словами: «Уряде, не пхайся в чужі справи». А твої власні справи описані якнайдокладніше.

Щоб забезпечити втримання уряду у встановлених рамках, батьки-засновники розраховували на два специфічні механізми: на систему стримувань і противаг між гілками федеральної влади і на федералізм — захист держави від федеральної узурпації.

Кожен школяр вивчає — принаймні раніше вивчав у школі, — що три гілки федеральної влади покликані стримувати одна одну від перевищення наданих кожній повноважень. Законодавча влада має бути там, де творяться закони, президент має ці закони виконувати, а судова влада — тлумачити.

За Конституцією, законодавча влада поділяється на палату, яку представляє населення (Палату представників), і представлену штатами (Сенат) — так створюється внутрішній механізм стримування найпотужнішої гілки влади. Позаяк Сенат створювався, щоб законодавчі органи штатів призначали до нього своїх сенаторів, він мав представляти інтереси штатів на противагу фундаментальним амбіціям Палати представників. (Сімнадцята поправка, на якій ґрунтуються вибори сенаторів всенародним голосуванням, нерозважливо прибрала один із механізмів державного стримування від федеральної узурпації. Тепер сенатори могли не боятися ревних стражів, що діяли від імені законодавчої влади штату, а могли звертатися напряму до населення, керуючись тими ж мотивами, що і члени Палати представників, які прагнули розширення федеральної влади.) Як писав Медісон у 51-й статті «Федераліста», «в республіканському уряді законодавча влада безумовно переважає. Подолати цю незручність можна, поділивши законодавчий орган на кілька гілок за допомогою різних способів обрання і різних принципів дії, щоб вони були мало пов’язані між собою, як це дозволяє природа їхніх спільних функцій і спільної залежності від суспільства». Навіть більше, законодавчий орган мали б стримувати такі фактори: право вето президента; відокремленість від виконавчої влади, що впроваджує прийняті закони; та судова система, здатна скасувати ухвалення законів, у яких законодавчий орган вийшов за рамки своїх конституційних повноважень.

Повноваження виконавчої влади також чітко окреслені: за Конституцією президент має владу виступати головнокомандувачем військ, дарувати помилування, скликати Конгрес на спеціальні засідання, приймати послів і впроваджувати належно ухвалені закони. Це все. Інші повноваження, у тому числі укладання договорів, призначення до Кабінету США (уряду) і Верховного суду та законотворчість, врівноважуються повноваженнями інших гілок влади, зокрема, законодавчої. Александр Гамільтон виступав за «енергію виконавчої влади», яка має живити уряд, — це було прямою реакцією на неефективність виконавчої гілки влади за статтями Конфедерації — але повністю визнавав, що посада президента не повинна бути чимось на зразок монарха, оскільки президента переобиратимуть що чотири роки, за ним наглядатимуть, його можна буде усунути шляхом імпічменту, а більшість його повноважень стримуватимуть інші гілки влади.

Судова гілка, як бачили її засновники, «найменш небезпечна». У них не було бажання створювати олігархічну надструктуру з довічним призначенням членів, яка перетягувала би на себе законодавчі повноваження і домінувала б над іншими гілками влади. Гамільтон бачив судову владу як таку, на яку «не має впливу ані меч, ані калита, яку не може скеровувати ані сила, ані багатство суспільства і яка не може здійснювати жодного активного втручання щодо будь-яких суспільно-політичних чи