Читати книгу - "Мявчик та Вогник: Зламане Дзеркало Світів, Герцог Фламберг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Як отримати уламок? – спитав Вогник.
– Ви навчилися контролювати свої страхи, - відповів Силует. – Ви довели, що можете знаходити силу всередині себе, не дозволяючи страху повністю заволодіти вами. Але страхи нікуди не зникнуть. Вони – частина вас, як і надія. Важливо не те, чи вони є, а те, як ви на них реагуєте.
Силует простягнув невидиму руку. І в цій руці, посеред порожнечі, з'явився уламок Дзеркала Світів. Він був прозорим, але всередині нього постійно змінювалися якісь ледь помітні образи – швидкоплинні, нечіткі, але не страшні. Це був уламок Страхів та Надії.
Мявчик обережно взяв уламок. Він був легким і ледь відчутним у його лапі, але від нього йшло тепло – те саме тепло надії.
– Дякуємо вам, Силуете, – сказав Мявчик. – Ми повернемо Дзеркало. І, сподіваюся, страхи не будуть такими сильними.
– Вони завжди будуть сильними, – відповів Силует. – Але ви станете сильнішими за них. Йдіть. Вас чекає останній уламок.
Герої попрощалися з Силуетом і повернулися на Перехрестя Реальностей. Уламок Страхів та Надії приєднався до п'єдесталу, випромінюючи м'яке, але стійке світло. Форма Дзеркала над п'єдесталом ставала все більш чіткою.
– П’ять уламки знайшли, – сказав Мявчик, з полегшенням потираючи лапи. – Тіньовий, Гармонійний, Емоційний, Звуковий і Страхів. Залишився останній!
– І я майже не верещала! – гордо заявила Шапка. – Мій спів допоміг відігнати ці немодні кошмари!
Вогник вже розглядав останній уламок, що мерехтів на Перехресті. Він був найбільшим. І він не відображав нічого конкретного – лише сліпуче біле світло. І з нього не долинав жоден звук. Він був... порожнім.
– Останній... Світ Порожнечі? – припустила Муся.
– Чи Світ Нічого, – додав Мявчик. – Сподіваюся, там не нудно.
– І щоб не було занадто багато пилу і сміття!– звично додала Шапка. – Хоча... якщо там порожнеча, можливо, там і пилюки немає? Це було б чудово!
Вони ступили на останній мерехтливий уламок, готуючись до вирішальної подорожі. Вони зібрали майже всі частини Дзеркала. Залишилося знайти останню, зібрати все докупи і з'ясувати, хто або що спричинило руйнування.
Цей перехід був... ніяким. Не було відчуття руху, кольорів, звуків. Просто... нічого. Вони опинилися в просторі, який здавався абсолютно порожнім. Не було звичної землі під ногами чи неба над головою, але відчуття "верху" і "низу" зберігалося. Був лише білий, сліпучий простір, що тягнувся нескінченно в усі боки, поглинаючи звичні кольори і звуки. Але це була не відсутність, а приглушеність.
– Ох... мої очі! – прошепотів Мявчик, прикриваючи лапами обличчя від сліпучої білизни.
– І мої вуха! – прошепотів Вогник. – Так тихо, що аж дзвенить!
Муся спробувала зробити крок, але здавалося, що вона не рухається. Простір був настільки одноманітним, що не було жодних орієнтирів.
– Це... це Світ Порожнечі, – прошепотіла Муся. – Тут... нічого немає.
– Навіть пилюки? – з надією запитала Шапка. Вона спробувала обтрусити свій помпон, але нічого не полетіло. – Ура! Це ідеально чистий світ! Хоч би щось хороше!
Але ця порожнеча була... гнітючою. Вона тиснула, немов невидима стіна. Вона змушувала почуватися маленькими, незначними, ніби вони самі зараз розчиняться в цій білій нескінченності.
– Я не люблю це, – пробурмотів Мявчик. – Тут... нудно. І страшно. Страшно, що ми тут назавжди застрягнемо і перетворимося на білі цяточки.
– І я боюся, – зізнався Вогник. – Боюся, що я забуду, як дихати вогнем, якщо тут нічого немає, що можна підпалити!
Муся відчувала, як її знання магії стають... порожніми. Заклинання не мали сенсу в цьому світі, де не було чого змінювати чи на що впливати.
– Нам потрібно... знайти останній уламок, – сказала Муся, намагаючись зосередитися. – Він має бути тут. Можливо, він єдине, що тут є.
Але де шукати в абсолютній порожнечі? Не було жодних ознак, жодних підказок.
Раптом вони відчули... рух. Дуже повільний, ледь помітний рух. Ніби щось у цій порожнечі почало... з'являтися.
З білої нескінченності почала вимальовуватися форма. Вона була розмитою, нечіткою, але ставала все більш визначеною. Це був силует істоти. Вона була величезною, тягнулася вгору і вшир, займаючи собою значну частину простору. І від неї йшло відчуття... втоми і смутку.
Коли силует став чіткішим, вони побачили, що це... Хранитель Дзеркала. Той самий, чий силует вони бачили у Світі Незрозумілих Образів, але тепер він був більш реальним. Це була стародавня істота, зроблена зі світла та тіней, яка, здавалося, тримала на своїх плечах тягар усіх реальностей.
– Ви... прийшли, – пролунав голос Хранителя. Він був тихим, але наповненим глибокою печаллю. – Ви зібрали уламки. Майже всі.
“Ми знайшли п’ять уламків, – сказав Мявчик. – Тіньовий, Гармонійний Емоційний, Звуковий і Страхів. Але є ще один. І Дзеркало розбите. Що сталося?
Хранитель зітхнув. Це був звук, який, здавалося, наповнив усю порожнечу відлунням смутку.
– Дзеркало... розбилося з моєї вини. Я... втомився. Тягар відповідальності за збереження балансу між світами став непосильним. Кожен світ зі своїми радощами і печалями, надіями і розчаруваннями, тягнув енергію. Я відчував їхні конфлікти, їхні болі. Здавалося, що весь біль всесвіту накопичився в мені. І я захотів... спокою. Порожнечі.
– Але... це не вирішення! – вигукнула Муся. – Це не спокій, це... небуття! Ви знищуєте все!
– Я не знищую, – відповів Хранитель. – Я просто... дозволяю всьому зникнути. Повернутися до первісної порожнечі.
– Але світи... вони важливі! – сказав Вогник. – Навіть зі страхами, зі смутком, з хаосом... Вони наповнені життям! Вони цікаві!
– І там є смачні цукерки! – додав він, згадавши свій мішечок.
І там є індивідуальність! – заявила Шапка, гордо поправляючи свій помпон. – Кожен з нас – унікальний, і це робить світ цікавим! Не можна просто все стерти і залишити лише цю... цю білу бідність!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мявчик та Вогник: Зламане Дзеркало Світів, Герцог Фламберг», після закриття браузера.