Читати книгу - "Мявчик та Вогник: Зламане Дзеркало Світів, Герцог Фламберг"

Вогник вже розглядав наступний уламок. Він був дивним. Він не показував нічого конкретного, лише... швидкоплинні, незрозумілі образи, які постійно змінювалися. І з нього долинав звук, схожий на... тихий шепіт, що викликав незрозуміле занепокоєння.

– Наступний... Світ Незрозумілих Образів? – припустила Муся.

– Чи Світ Кошмарів та Марення, – додав Мявчик, відчуваючи легкий холодок. – Сподіваюся, там немає павуків. Я не люблю павуків, навіть уві сні.

– І щоб не було занадто брудно! – додала Шапка. – І щоб моє відображення там виглядало... нормально!

Вони ступили на уламок, готуючись до нової подорожі, яка обіцяла бути ще більш непередбачуваною, ніж попередні.

Цей перехід був найнеприємнішим. Відчуття було таке, ніби тебе пропустили крізь сито, але сито для думок і образів. Вони приземлилися... ніде. Тобто, вони стояли на якійсь поверхні, але вона здавалася нестабільною, ніби коливалася між існуванням і небуттям. Іноді під ногами відчувалася твердь, іноді – ледь помітна м'якість. А навколо... Навколо простягалася біла нескінченність, яка спочатку здавалася порожньою. Але придивившись, можна було помітити ледь вловимі зміни – слабке мерехтіння, тіні, що народжуються і зникають, потенційні форми, що чекають на проявлення. Це було місце, де реальність ще не оформилася остаточно, де все існувало у вигляді можливостей. І в цій тиші відчувалася напруга – тиша очікування, а не відсутність звуку.

  – Ох! Мої очі! Я бачу... все і нічого одночасно! – скрикнув Мявчик, закриваючи лапами обличчя.

– Мене зараз... захитає! – простогнав Вогник, намагаючись втриматися на ногах, поки поверхня під ним перетворювалася з твердої на рідку.

– Це... це Світ Незрозумілих Образів, – сказала Муся, хоч її голос тремтів. – Тут реальність нестабільна. І... здається, вона реагує на наші... страхи?

Шепіт посилився. Він почав вимальовувати в їхній свідомості образи, які викликали занепокоєння. Мявчик побачив величезного павука (його найбільший страх!), Вогник – темний, замкнений простір (він же боявся темряви, хоч і був драконом!), Муся – себе, що забула всі свої заклинання, а Шапка... Шапка побачила себе... голою, без помпона та оксамиту, кинутою на купу брудної пилюки (найстрашніший кошмар для модної шапки!).

– Ні! Тільки не це! – верещала Шапка, намагаючись сховатися за Вогником, який сам трусився від страху перед темрявою.

– Це... це не по-справжньому, – намагалася заспокоїти себе Муся, хоч образ порожньої голови, яка нічого не пам'ятає, лякав її до тремтіння. – Це лише... ілюзії, породжені нашими страхами.

Але ілюзії здавалися дуже реальними. Павук наближався до Мявчика, темрява згущувалася навколо Вогника, образ забуття стискав горло Мусі, а Шапці здавалося, що вона вже відчуває себе беззахисною і брудною.

– Нам потрібно... контролювати наші думки! – вигукнув Мявчик, з останніх сил намагаючись не дивитися на лапи павука, що наближалися. – Не думати про страхи! Думати... про щось хороше!

– Про що хороше?!– майже плакав Вогник, відчуваючи, як темрява його поглинає.

– Про Букнет! – сказала Муся. – Про наш затишний Букнет! Про друзів! Про свята, які ми рятували!

Вони почали думати про Букнет. Про сонячні дні, про сніжні вечори, про сміх друзів, про смачні пиріжки тітоньки Мурки. Про те, як весело вони гралися разом. Про те, як підтримували один одного. Образи Букнета почали пробиватися крізь хаос незрозумілих видінь.

Шепіт став тихішим. Страшні образи почали бліднути, хоч і не зникали повністю.

– Нам потрібно... знайти центр цього світу, – сказала Муся. – Там має бути уламок. Він, мабуть, і спричиняє цей хаос образів.

Але як знайти центр у світі, який постійно змінюється і де нічого не зрозуміло? Їхні інстинкти були безкорисними, адже реальність тут працювала за іншими правилами.

– Можливо, нам потрібно... не дивитися очима, а... відчувати? – припустив Мявчик, заплющуючи очі і намагаючись відчути напрямок.

Він відчув... тепло. Не тепло вогню, а інше тепло. Тепло надії, тепло впевненості. Воно йшло звідкись з глибини цього хаосу.

– Я відчуваю щось... тепле, – сказав Мявчик. – Здається... туди.

Вони обережно рушили в напрямку, який вказав Мявчик. Поверхня під ними все ще змінювалася, а страшні образи час від часу виникали знову, намагаючись збити їх зі шляху. Але вони трималися разом, підтримуючи один одного. Вогник освітлював шлях маленькими, контрольованими іскорками, які, на диво, не викликали страшних образів, а навпаки, робили їх чіткішими (що не завжди було добре). Муся використовувала магію, щоб на мить закріплювати поверхню під ногами, а Шапка... Шапка, на подив, почала співати.

Вона співала свою улюблену пісню про старомодні капелюхи, але цього разу її спів був не просто бурчанням, а мелодією, яка, здавалося, відштовхувала страшні образи. Можливо, краса (навіть уявна) була сильнішою за страх.

– Зупиніться! – раптом крикнула Муся. – Я бачу! Бачу щось стабільне!

Крізь хаос образів, що постійно миготіли, вона побачила... силует. Стабільний, чіткий силует, який не змінювався. Він стояв посеред... чогось, що нагадувало порожнечу.

Вони рушили до цього силуету. Чим ближче вони підходили, тим стабільнішою ставала поверхня під ногами, а хаотичні образи відступали, ніби їх відганяла присутність цього силуету.

Зрештою, вони опинилися перед ним. Це був силует істоти. Неможливо було зрозуміти, хто це, адже він був просто чорним силуетом на тлі порожнечі. Але він був стабільним і випромінював ту саму теплу енергію, яку відчув Мявчик.

– Хто ти? – спитав Мявчик.

Силует відповів голосом, який лунав прямо в їхніх головах. Це був тихий, спокійний голос, без жодних емоцій. 

– Я – Суть Образів. Я – те, що залишається, коли все інше зникає. Я – основа.

– Ми шукаємо уламок Дзеркала Світів, – сказала Муся. – Він тут? Він спричиняє цей хаос?

– Так, – відповів Силует. – Уламок... він тут. Він показує... всі можливості. Всі варіанти. Всі страхи і надії. І коли Дзеркало розбилося, ці образи вирвалися з-під контролю. Вони стали хаотичними і почали реагувати на... ваш внутрішній стан.