Читати книгу - "Таємниці старого маєтку, Rada Lia"

Розділ 5

В кімнату постукали:

— Я принесла це для вас, пані, — Корделія, важко перевалюючись з боку на бік, зайшла до кімнати. У руках вона тримала ікону. — Це Божа матір. Я повішу її замість отого неподобства. — Жінка показала рукою на пусту картину над ліжком.

— Що це за картина? Чому вона тут? — запитала Марта.

— Пані, я й так забагато говорю чого не варто.

— Скажи, що знаєш, будь ласка. Цей маєток скоро стане моїм. Я хочу бути в курсі.

Корделія зітхнула:

— Це кімната Катрусі, дочки пана Дем’яна, який колись тут жив. Вона померла від запалення легень. Кажуть, що її душа не заспокоїлась й блукає стінами цього маєтку. І що вона ненавидить молодих жінок й тягне їх за собою на той світ. А ще це була кімната нареченої пана Артема. — Жінка похитала головою. — Бережіть себе пані й не видавайте мене. Пан Артем не любить, коли ми про це говоримо.

— Будь спокійна, Корделіє, я буду німа як риба. 

У відповідь служниця перелякано витріщила очі й перехрестилася. Лиш коли вона вийшла, Марта зрозуміла, що жінка зв’язала смерть Христини в озері зі словами про рибу.

 

— Пропоную сьогодні прогулятися до лісу, — сказав Артем за обідом. — Юрист прибуде лиш через два дні. Тож мої справи, як і твої відкладаються. Погода чудова, краєвиди тут захопливі. Ми можемо поїхати на машині і я тобі покажу тут все. Та й продуктів треба закупити. Євгенія написала чималий список.

Дівчина з радістю погодилася. Хоч постать у білому вона більше не бачила, перебувати у будинку їй стало фізично не приємно. Здавалося, що хтось невидимий за нею стежить.

— От і добре, — посміхнувся чоловік. За останні два дні він став значно привітнішим, ніж на початку їхнього знайомства. — Я тоді завершу деякі свої справи й думаю, — він поглянув на годинник, — що через дві години можемо вирушати.

Марта повернулася до кімнати й знов дістала ящичок з любовним листуванням своїх пращурів. Цього разу рука потягнулася до пожовклого конверта з листом.

— Мабуть, Дем'ян писав їй листи, а вона йому записки, бо не мала конвертів і вдосталь паперу, — зробила висновок дівчина.

 

Олено, люба,

Ти кажеш, що для мене це — забава.
Та мені й світ не милий без тебе.

Сонце — не світить, коли не бачу тебе.
А як бачу — дихається легше,
наче душа моя знайшла спокій.
І жити хочеться.

Як це зветься, як не любов?..

Ти в моєму серці.
Назавжди.

Дем’ян

— Як романтично, — прошепотіла Марта. Вона притиснула лист до грудей. — То прадід дійсно любив прабабусю.

Вона дістала ще один конверт.

 

Олено, моя люба,

Ти мене уникаєш…
Відвертаєшся, щойно побачиш. Та чому ж, серденько?

Чи гніваєшся, що матінка вперто воліє бачити мене обрученим з Аделією?
Та тому — не бувати.

Я порву з нею, присягаю тобі.
Ні серце моє, ні душа — не з нею.

 Лиш з тобою прагну прожити всі дні, що мені суджені.

Почуття мої — щирі, і глибші за всяке слово.

Твій,
Дем’ян

— Ох ці матінки, — розсердилася Марта. — Вічно лізуть в життя своїх синів.

 

У двері постукали. Тож Марта сховала листи у коробку й встала з ліжка.

— Можемо вирушати.

Дівчина кивнула. Одягла шкіряну куртку й вийшла з кімнати вслід за Артемом.

Лиш коли вони сідали в авто вона відмітила, що вже п'ята година вечора й скоро буде темніти. “Однак, — подумала вона. — Невеличка прогулянка мені все ж не завадить”.

Коли машина від'їздила від маєтку, фіранки у вікні кімнати, де жила Марта, ворухнулися й там промайнула постать в білому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍