Читати книгу - "Таємниці старого маєтку, Rada Lia"

Розділ 6

— Все приїхали, — він заглушив мотор. — Далі підемо пішки. Хочу показати тобі одне красиве місце. Там в Києві у вас точно такого немає.

Марта лиш пирхнула, але слухняно вийшла з машини вслід за чоловіком й стала на зелену м'яку траву. Весну дівчина любила найбільше — за яскраві фарби, за свіже повітря, за надію, яку завжди відчувала у цю пору року.

— Озирнися.

Марта підняла очі й завмерла. Прямо перед нею простягалося синьо-зеленого кольору озеро. Вода розходилася по ньому легкими, ледь помітними лініями. З усіх боків його огортали зелені схили. А над ними попереду височіли гори, частково вкриті туманом, наче димкою.

— Подобається? — чоловік уважно подивився їй в очі. 

— Так, тут гарно, — вона зробила глибокий вдих. — Повітря дуже чисте.

 

Небо було вкрите хмарами, через які місцями просочувалися сонячні промені. Це місце справляло на дівчину двояке враження. З одного боку велич природи викликала внутрішній трепет й захоплення. З іншого — все це тиснуло на неї, викликало тривожність.

Дівчина сіпнулася, знизала плечима й підійшла до краю озера, яке лякало своєю глибиною. 

— Це тут втопилась Христина? — раптом запитала, повернулась до Артема й вжахнулася. Такими темними очима дивився він на неї. По спині пробігли сироти.

— Ні, те озеро біля маєтку.

— Може повернемося? — запропонувала Марта. Бажання гуляти пропало. 

— Я б хотів ще трохи побути тут, якщо ти не проти, — в голосі чоловіка прозвучали металеві нотки. Він відійшов від неї й присів біля озера, занурюючи руку у воду.

Дівчина озирнулася й стривожено відмітила про себе, що навколо починає сіріти. Наближається вечір.

“А що як це він штовхнув мене зі сходів? — промайнула думка, від якої по спині пробігло холодом. — І свою колишню також він втопив. Що я взагалі знаю про цього чоловіка?”

Артем між тим встав на ноги й відійшов від озера. 

— Підемо прогуляємося? — він простягнув до неї руку. 

Вона відсахнулася від нього:

— Я не хочу, — промовила й зробила крок назад, з жахом усвідомлюючи, що її голос звучить перелякано.

— Добре, як скажеш, — він не зводив пильного погляду з Марти. — Тоді я відвезу тебе до маєтку, але дорогою мусимо заїхати до супермаркету.

Марта кивнула й швидко залізла в машину.

Вони їхали дорогою через ліс усього хвилин десять, та дівчині здавалося, що вже цілу вічність. Вона поглядала на телефон й постійно звіряла час. Артем зиркав на неї у дзеркало заднього виду й Марта не могла зрозуміти чи він сердиться, чи дивується. Чоловік супився й мовчки вів машину далі. Гілки з дерев загрозливо написали над авто, машину кидало зі сторони в сторону. Кілька разів вона починала панікувати. Їй здавалося, що він везе її не туди. 

“Я ж його конкурентка за майно, — промайнула в неї думка. — Якщо він позбавиться від мене, то спадок залишиться йому. Ніхто й ніколи не знайде мене тут”

 

— Підеш зі мною? — повернувся до неї Артем, коли вони зупинилися на автостоянці перед супермаркетом.

— Ні, я тут тебе почекаю, — сказала Марта таким спокійним голосом, яким тільки могла. Головне, щоб він нічого не запідозрив. Інакше в неї не буде шансів втекти.

Чоловік кивнув, вийшов з машини й попрямував до магазину. Як тільки він зник за дверима, Марта вискочила з авто й, кутаючись від вітру у шкіряну куртку, підбігла до машини таксі, яке чекало на стоянці. 

— Мені потрібно до Вільгорії.

— Водій скептично поглянув на неї з-під лоба й похитав головою. — Дорого буде пані. Мені ж звідти ще самому вертати.

— Гроші не проблема.

 

Коли Артем повернувся з продуктами до машини, на його подив дівчини всередині не було. 

— Вона поїхала без вас, пане, — з іронічною посмішкою сказав чоловік з сусіднього таксі. — Видно образили ви її, бо згодна була платити будь-які гроші.

Артем застогнав й, зціпивши зуби, вдарив кулаком по капоту авто.

 

Чому Марта вирішила повернутися до Вільгорії, вона пояснити не могла. Краще було поїхати на вокзал, та дівчина відчувала, що зможе знайти захист у стінах, де колись жили її родичі. 

Марта розплатилася з таксистом, відмітивши про себе що за гроші, за які він привіз її, вона могла б повернутися назад до Києва, причому також на таксі. Забігла до будинку. Всередині було темно й тихо. Серце калатало. Від страху її кидало то в жар то в холод.

— Думай, Марто, думай, — шепотіла вона. — Що робити?

Дівчина звернула до лівого крила. Того спаленого колись. Здається там мають бути кімнати служниць. Заглянула тихенько в першу. Підійшла навшпиньках до ліжка. Ні, ця надто худа. Потім зайшла до другої кімнати. По розміру жінки, яка спала, визначила, що це кімната Корделії.

— Корделіє, — тихо прошепотіла й присіла на край ліжка. Обережно доторкнулась до плеча. 

Та перелякано вскочила, сіла в ліжку й почала терти очі.

— Чи ви здуріли, пані! Чого вам не спиться?

— Корделіє, мені страшно.

Жінка увімкнула настінну лампу й поглянула на Марту так, наче та збожеволіла.

— Пані, то це ж не привід будити мене посеред ночі. В мене знаєте скільки зараз роботи. А я через вас не висплюся. — Вона сердито зиркнула на дівчину.

— Мені здається, що Артем хоче мене вбити, — прошепотіла Марта. Після того як промовила це вголос, в горлі сформувався клубок. Захотілося сховатися в куток і не вилазити.

— Та що ви таке кажете, — витріщила на неї очі Корделія. — Побійтеся Бога. Пан Артем, знаєте який хороший? Він гроші на бідних жертвує. Тваринам допомагає. Став вегетаріанцем, щоб не вбивати нічого живого. Трішки з прибабахом звичайно, бо як це мнясо не їсти. Та людину б він точно не вбив.

— Але я йому конкурентка на спадок, — заперечила Марта.

Корделія голосно пирхнула.

— Та цей замок йому і задарма не потрібен. Ще після смерті нареченої він хотів його продати, щоб нічого про неї не нагадувало. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍