Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 9: Перша поява "чудовиська"

Наступного ранку, коли сонце тільки-но піднялося над Шпилями, баба Варвара вже була напоготові.

Вона сиділа біля свого двору, схрестивши руки на грудях, і виглядала дуже обуреною.

Настільки, що навіть баба Ганна, яка звикла до її характеру, насторожено запитала:

— Варваро, що ти сьогодні така… сердита?

Баба Варвара відкинула головою хустку і суворо сказала:

— Бо у нашому селі завелося щось!

— Яке ще "щось"? — запитала баба Марія, яка саме проходила повз.

— Велике!

— Це ти зараз про Василя чи про Степана?

— Та ні, не про них! — баба Варвара махнула руками. — Вчора вночі я бачила…

Вона різко нахилилася вперед і знизила голос:

— …Щось.

— І що ж це було?

— Не знаю, але то точно був не вовк!

Баба Марія закотила очі.

— Ну звісно. Бо у вовків чотири лапи і хвіст.

— А я кажу, що це було не воно!

— А що?

— Було велике, чорне, і бігло дуже швидко!

— А куди?

— До млина!

Тут баба Ганна завмерла.

— До млина?

— Так!

Баба Марія повернула голову в той бік, де стояв старий млин.

— Ой, Варваро, щось мені не подобається ця твоя історія.

— І мені!

— Може, тобі здалося?

— Та нічого мені не здалося!

Баба Варвара образилася і сердито зібрала хустку під підборіддям.

— Якщо я щось бачу — то я знаю, що бачу!

І якраз у цей момент з кущів визирнув Максим.

Максим, Соломія, Тимко й Іван стояли за парканом і уважно слухали кожне слово.

— Ви це чули? — пошепки сказав Тимко.

— Ще б ні, — відповів Максим.

— Щось велике бігло до млина? — перепитала Соломія, записуючи слова в блокнот.

— І це "точно не вовк", — додав Іван.

— Тобто це може бути що завгодно, — підсумував Максим.

— Навіть слон, — пожартував Тимко.

Іван змахнув руками.

— Та точно, давайте ще скажемо, що це був ведмідь на велосипеді!

Максим проігнорував їхні балачки.

— Це означає, що вночі хтось або щось було біля млина.

Соломія кивнула.

— І воно було достатньо велике, щоб навіть баба Варвара його помітила.

— Може, це було те, що залишило сліди? — припустив Тимко.

— Це було б логічно, — погодився Максим.

— Тобто воно все ще десь тут? — голос Івана став тоншим.

— Виходить, що так.

Іван різко похитав головою.

— Все, дякую, мені достатньо інформації, я більше нікуди не піду!

— Ти ж знаєш, що підеш, — сказала Соломія.

Іван важко зітхнув.

— Я ненавиджу, що ви мене так добре знаєте.

Максим глибоко вдихнув.

— Ми повертаємося до млина сьогодні ввечері.

— Що?! — Іван ледь не підскочив.

— Ми повинні побачити це на власні очі.

— А якщо це велике і страшне?!

— Ну, тоді ми будемо дуже швидко тікати, — спокійно відповів Максим.

Іван знову закрив обличчя руками.

— Це жахливо. Це просто жахливо.

Але він знав, що вже нічого не змінить.

Бо якщо щось загадкове з’являється у Шпилях — слідопити завжди дізнаються правду.

Навіть якщо для цього доведеться зустрітися з тим, що бігало біля млина.

Коли всі повернулися до старого дуба, де вони зазвичай обговорювали свої плани, на них уже чекав Бублик.

Кіт сидів на лавці, обережно облизував лапу, ніби нічого не сталося.

Максим сів поруч і показав йому блокнот із записами.

— Ну що, Бублику? Що думаєш?

Кіт зупинився.

Повільно підняв голову.

Подивився на нього своїми жовтими очима.

І повільно моргнув.

Максим усміхнувся.

— Тобі теж цікаво, правда?

Кіт знову моргнув.

Потім зіскочив із лавки і повільно рушив у бік млина.

— Він що, вже йде?! — здивувався Тимко.

— Ні, він просто знає, що ми все одно підемо, — сказала Соломія.

— Це якась змова, — пробурмотів Іван.

Максим підвівся.

— Увечері ми дізнаємося, що там було.

— Сподіваюся, що це не з’їсть нас, — додав Тимко.

— Та хто вас з’їсть? — буркнув Іван.

— Я не знаю, але мені б не хотілося це перевіряти!

Сонце ставало нижче.

Ніч наближалася.

А разом із нею наближалася і зустріч із тим, що бігло біля млина.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍