Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

09

Вранці Уно виявив, що поки він спав, нічого не сталося. Він майже не здивувався, що вночі з озера не виповзла якась ненажерлива почвара і не скуштувала людського м’яса. Мешканці Згубного лісу, як той безшумний демон, залишили його, принаймні поки що, в спокої. Не здивувався, але не міг збагнути – чому? Відповідей скитальник не мав.

Скориставшись відкритим небом і ясною погодою, Уно зорієнтувався і визначив приблизний напрямок подальшого шляху. Щоб дістатися серця Згубного лісу – хоча хто знав істинні його розміри? – він мав обходити озеро та триматися, наскільки це можливо, сходу. Уно знав, що прокладання шляху там, де немає і натяку на дороги та бодай стежки, марна справа. Втім, іти навмання було нецікаво.

Шлях від озера був виснажливим. Уно долав завали, оминав кам’яні брили, яких стало значно більше, ніж шляхом до озера. Часом доводилося стрибати з валуна на валун. У цій частині лісу підлісок порідшав, але пересування від того не стало легше, адже Уно йшов вгору. Траплялися спуски, але нетривалі. Одного разу навіть довелося долати неглибоку ущелину, на дні якої дзюрчав ручай.

Уно не уявляв, наскільки далеко він заглибився у нетрі Згубного лісу. Розумів, що набагато далі, ніж більшість з тих, хто перетинав його кордони. Розумів і те, що насправді подолана відстань не надто велика, бо подорож суцільним бездоріжжям не могла бути легкою та швидкою. Здогадувався, що попереду чекають лише складна путь й випробування.

Уно не відчував втоми та вперто ішов, намагаючись тримати напрямок. Він призвичаївся до напівтемряви і звуків лісу. Нічого, вартого уваги мандрівник не помічав. Нічого не відбувалося, наче він блукав не Згубним, а звичайним, тільки великим і темним, лісом.

Так минуло два денних переходи. Мало що змінювалося навколо Уно. Затяжні підйоми чергувалися з нетривалими спусками. Зрідка зустрічалися струмки, тихі й прохолодні, з приємною на смак, а не отруйною, якщо вірити переказам, водою.

Уно більше не бачив темних постатей – демонів Згубного лісу. Про людей або їх рештки мова не йшла. Ніяких слідів людської присутності. Єдиною живою душею у лісі був Уно. Це не бентежило мандрівника. Куди більше його думки займало те, чи тримається він наміченого шляху. Бо іноді здавалося, що він давно втратив напрямок, і кружляє навколо озера, а можливо, і десь неподалік від поселень згубняків. Однак здоровий глузд запевняв у протилежному. Шлях вів вгору, отже – ніяк не назад.

Одного разу Уно спробував влізти на дерево, щоб визначити, де знаходиться, як далеко зайшов і куди далі прямувати. Проте видертися на самісінький верх не вдалося. Завадили аж надто тонкі й слабкі гілки ближче до вершини дерева. Впасти з висоти на каміння Уно не боявся: в разі смерті, він неодмінно очуняє. Його бентежила ймовірність покалічитися, через що доведеться призупинити похід. Уно не поспішав, але витрачати час на відновлення не бажав. Відтак йшов далі, покладаючись на удачу.

На третій день після озера ліс посвітлішав. Уно не одразу помітив, що підйом скінчився, й іти стало легше. Ближче до полудня попереду між деревами показалося небо. Пришвидшив крок, мандрівник незабаром вийшов з тіні лісу на простір.

Перед ним стелилася розлога гірська лука. Уно примружився від соковитої зелені трав. У вухах заграв шум вітру, груди наповнила свіжість. Осяяна сонцем, лука тягнулася до самісіньких сірих громадин, які височіли вдалині. Гори оточували луку з трьох боків. Голі скелі піднімалися до неба і розкреслювали кордон неба і земної тверді обрисами гострих піків.

Уно озирнувся на темну стіну лісу, звідки віяло важкою задушливою сирістю . Чи можливо, що він – перший, хто здолав Згубний ліс і залишився живим?

– І це все? – вигукнув Уно. В його голосі одночасно звучали розчарування і здивування.

– Ні, не все, – почувся голос з лісу.

Уно здригнувся, але не злякався. Голос був спокійний, м’який, приємний. Скитальник побачив, як з-за дерева показався високий чоловік у строкатій чорно-біло-сірій хламиді. На Уно дивилися бешкетні, трохи зіщулені чорні очі, які більше б личили дитині. На обличчі незнайомця виділявся орлиний ніс з горбинкою. В довгому сивому волоссі в різні боки стирчали пташині пера.

– Бачу, ти здивований, – недбало промовив чоловік, так, мовби знав Уно все життя.

Він мав рацію. Уно дивувався появі людини на околиці Згубного лісу, там, куди ніхто з живих не добирався. Він ладен був побачити чудовисько, привида, примару, демона, будь-яку невідому і смертельно небезпечну тварюку, але не дивного волоцюгу. Ким він був? Згубняком, який знав усі таємниці лісу? Щасливцем, який уникнув усі небезпеки безжального царства дерев? Лихим мешканцем лісу, що слідкував за одинаком-скитальником? Ким би не був незнайомець, він розкинув руки убік на знак дружніх намірів.

– Сядемо? Поговоримо? – запропонував бродяга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍