Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

08

Коли сутінки стали густіше, Уно вирішив зупинитися на ночівлю. У пошуках зручного місця, якщо таке можливе у Згубному лісі, він помітив просвіт між деревами. Туди й попрямував. Здавалося, що попереду велика галявина. Але те, що Уно побачив, здивувало.

Він вийшов на берег озера. То був не замулений клаптик води, трохи більший за калюжу під час танення снігів, а величенька водойма: зо дві сотні кроків між берегами. До самої води підібратися було важко, адже по краях тягнулися зарості водних рослин. Де-не-де до озера підступали дерева, які опускали гілки у воду, та кущі. Подекуди виднілися трухлі й не дуже стовбури дерев та вкриті мохом валуни. Уно спробував підійти якомога ближче до водойми та щойно почув під ногами чавкання, подався назад. Очікувано підступи до озера виявилися багнистими.

Скитальник вирішив шукати сухе місце. Та його увагу привернула поверхня озера, на якому відбивалося небо. Він підвів догори очі та не зміг вже відвести. Він не бачив небо лише добу та вже встиг за ним скучити. Якими б високими й розлогими не були лісові дерева, вони не могли закрити небо над озером. Звечоріло, і вже ясніли перші зорі, які приворожили Уно. Він дивився на них так, наче бачив їх вперше в житті.

Над озером панувала тиша, немов усі лісові звуки злетіли до неба, вивільнившись з-під нагляду дерев, або занурилися під воду, поверхню якого вкривала хитка – один доторк і розчиниться – зоряна скатертина. Над водою здіймався легкий туман, оповиваючи озеро серпанковим, майже прозорим, сяйвом. Уно стояв на невеликому валуні, милуючись неочікуваною красою. Складно було уявити, що в хащах Згубного лісу існує таке чарівне місце. Втім, мандрівник ні на мить не втрачав пильності, адже краса буває оманливою. Невідомо, хто мешкає в озері та його околицях.

Поки ще не зовсім стемніло, Уно відшукав рівний клаптик землі під старою вербою, і здивувався, коли виявилося, що дерево стоїть на вільній від заростів ділянці берега. Наче хтось це місце приготував для випадкових подорожніх. Та хіба сюди доходять подорожні?

Чоловік присів біля краю озера і подивився на нерухому воду. Побачив обриси свого відображення у світлі згаслих сутінків. Підкорившись раптовому пориву, Уно торкнувся рукою води. Кінцівки пальців відчули прохолоду, а обриси розпливлися. Поверхня води затремтіла, зірки на ній здригнулися, і негадано погляд Уно помутнішав, наче йому стало зле. Наступної миті вода посвітлішала, мовби осяяна з глибини, і на гладіні проступили зображення. Спочатку нечіткі, розпливчасті й незрозумілі, а потім ясні, виразні і дуже знайомі.

… Ось він виходить з тісного темного приміщення на світло. Там панує неймовірний гамір. Під ногами хрустить пісок, навкруги підіймаються трибуни арени. Його зустрічають криками, які неможливо розібрати. Глядачі біснуються у передчутті кривавого видовища, одну з головних ролей в якому судилося зіграти йому. З трибун летить каміння, але прикритися нічим: в руці тільки короткий меч. Глядачі кричать чиєсь ім’я, але не його…

… Ось він бачить свого супротивника ­– величезного, добре озброєного і захищеного бійця, якому симпатизують трибуни та з яким доведеться битися на смерть. Боєць виходить на центр арени під схвальний рев натовпу, підводить руки вгору та посміхається. Боєць грає м’язами, глядачі шаленіють. Крізь шум чується дзвін, що означає початок двобою…

… Ось він стрибає і миттю стає на ноги, ухилившись від випаду супротивника. Той напосідає, не дає перевести дух. Помах, удар – блок. Поштовх, удар – короткий меч падає в пісок за кілька кроків. Перемога велета – неминуча та дуже близька…

… Ось він намагається зайти противнику за спину, щоб відволікти та дістатися меча. Суперник зосереджений та впевнений у собі, а ще добре розуміє наміри натовпу. Тому грається із приреченим та роззброєним смертником і не поспішає наносити переможний удар…

… Ось він притиснутий до високої огорожі, що відділяє арену від трибун. Він робить відчайдушну спробу вирватися і в ту ж мить отримує нелюдської сили удар щитом у голову. Він падає, в очах темніє, лише чутно, як скаженіючі глядачі горлають «Вбий! Вбий! Вбий!» Перш ніж в серце входить холодне лезо меча, в голові промайнуло: «Цього разу точно кінець…»

… Ось він розплющує очі. Він лежить на возі під вагою тіл таких же невдах-бійців, що загинули на арені. Відчуває тягучий біль в районі серця та здивування. «Це диво!» – повторює він сам собі. Віз проїжджає через браму та покидає місто…

Спогад згас, Уно прокинувся. Ліс вже занурився у нічну темінь, а на поверхні озера світилися розсипані намистинки зірок. З-поза дерев на небо виповзав старий місяць.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍