Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Розділ 9 — Час повертати себе

Я довго не знала, хто я без когось.

Без думки «а чи йому сподобається», без звички стримувати сльози, бо хтось поряд не зрозуміє.

Я жила в режимі виживання — але не життя.

 

Колись я розчинилась у стосунках.

У надії, що мене хтось полюбить так, як я заслуговую.

Але що більше я давала себе — тим менше залишалось.

 

— Ти змінилася.

— Ні. Я просто більше не втрачаю себе заради когось.

 

Повернення до себе — це не романтика.

Це боляче.

Це коли ти розбираєш руїни після емоційного землетрусу.

Коли дивишся в дзеркало і не впізнаєш очей, які колись світилися.

 

Я почала з малого.

Видалила контакти, які тягнули назад.

Припинила читати старі листування — не тому, що не боліло, а тому, що досить.

 

Слухала музику, яку обирала сама — не ту, що асоціювалась з «нами».

Вийшла гуляти не заради когось, а просто бо хотілось дихати.

 

Повернення себе — це коли ти не боїшся відмовити.

Коли обираєш залишитися вдома, а не йти туди, де тобі незатишно.

Це коли перестаєш бути “зручною”. І стаєш собою.

 

— А якщо тебе більше ніхто не полюбить?

— Я собі — вже є. А це більше, ніж я колись мала.

 

Я знову почала писати. Малювати. Спати з відкритим вікном.

Я дозволила собі злість.

І дозволила собі радість — ту справжню, не заради картинки для інших.

 

Це як очищення.

Ніби з кожним днем я знімаю зайве. Відмерле. Чуже.

І під ним — я. Справжня. Недосконала. Але вільна.

 

Повернення до себе — не подорож. Це — революція.

Тиха, внутрішня, але така сильна.

 

І я не зупинюсь. Бо вперше за довгий час я — вдома.

В собі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍