Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я поставив сумку на підлогу, виклав зубило, молоток, шлямбур, кувалду та фомку. Електроінструмент на кшталт болгарки побоявся брати. Раптом напруга відсутня, або тікати доведеться. Шкода кидати.
Борис простукав облуплену вогку стіну, тицьнув пальцем у центр відколотого тиньку:
– Сюди вдар.
Я слухняно гупнув «кувалдометром» у вказану точку. Цеглина зсунулася.
– Один пісок, – я трохи знаюся на будівельній справі.
– Еге ж, економили на цементі. Знаєш, чому реконструкцію затіяли, а цех закрили? – Боря зібрав геть усі плітки.
– Чому? – мені байдуже, проте хотілося дізнатися, що цього разу наплете знайомий.
– Люди почали зникати. Містика. Трупів жодного. Про це мовчали, але диму без вогню не буває. Робітників перевели, дехто сам звільнився, а сюди поставили охорону. Діма «пролетів». Згодом намагався підмовити надійних знайомих залізти в завод і поділити цінності.
– І що?
– Відмовилися, хоча на той час ділки залюбки й дорого скупляли платинові конденсатори КМ, планки з золоченими контактами, транзистори й мікросхеми. Зараз попит зріс, бо все дорожчає, ресурси вичерпуються. Де їх брати?
– На Марсі, – бовкнув я.
– Теж варіант, – Боря акуратно вивалив цеглину фомкою, посвітив у отвір ліхтарем. – Порожньо.
– А ти гадав печеру Алі-Баби відкрити? – я відверто глузував. – Сім-сім скажи, й купатимемося в скарбах.
– Сім-сім, – цілком серйозно повторив Боря, граючись фомкою. – Ну? Де скарби? За «базар» відповіси.
– Та ну тебе. Жартів не розумієш, – я стукав ковадлом у різних точках. Тріщини вкрили кладку.
– Поважаю халтурників, – Боря розширив лаз до прийнятних розмірів. – Заберемо все, скільки б не було. Вдруге сюди не потрапимо.
Петя просунув детектор у чорноту прихованого приміщення, задоволено цокнув язиком:
– Є слабкий сигнал.
– Правду казав алкаш, – Борис полегшено видихнув повітря. Весь цей час молодик проходив стрес-тест на ймовірність облому. Нервував, курив, лаявся.
Петя розчарований: металодетектор нібито зайвий. Для певності походив уздовж стін. В деяких місцях прилад спрацьовував.
– Тут суцільний «клондайк»!
– Замуровані ізолятори браку. Там дріб’язок у порівнянні з… Демиде, світи, я пошукаю люк. Дімон з тих ізоляторів крав найцінніше й складав окремо. Цілком безпечна схема.
– За них забули?
– Та ні, вгорі вигребли, а сюди побоялися лізти після випадків зникнення людей. Мало віриться в ту маячню. Двадцять п’ять років минуло. Люди серед білого дня зникають. Повно таких випадків. А то завод. Кудись пішов під час робочої зміни, а ті бовдури доповіли, що зник у заводі, – Боря обдивився підлогу. – Нема люка.
– Дивись уважніше, – я бачив притрушену пилом рівну поверхню. – Діма ховав якось.
– Якось, – перекривив мене Борис. – Давай інструмент.
Я подав.
Знайомий обстукав центральну частину приміщення. Ближче до стіни з протилежного боку пролому звук помінявся.
– Залили шаром бетону, – радісно повідомив Боря. – Залазь… Петю, кидай дурнею займатися! Помагай!
– На стрьомі хто буде?
– Кому ми потрібні? Охоронець спить, або в смартфон втикає. Десяток тих камер натикано як попало. В жодній ми не світилися. Собаки ситі. Питання?
Я акуратно бив бетон, а Петя, поки наш керівник відпочивав з черговою цигаркою, прибирав відколоті шматки. Скаламучений пил ліз у ніздрі й очі. Скоро Петю здавили алергічні судоми. Молодик чхав, кашляв, сльози витирав, а потім вискочив ковтнути свіжого повітря. Свіжим його назвати важко, бо воно вогке з пріло-грибним присмаком. Ідеальне місце для вирощування печериць.
Люк мав прямокутну форму й був заварений.
Боря лаявся від душі:
– Чортяки бісові! Таке западло встругнули! Щоб їм очі повилазили й руки повикручувало!
– Хтось дуже боявся, – мене охопило гнітюче передчуття.
– Зубило є?
– І молоток. Шуму буде… – я остерігався гуркоту. Його могли почути за межами корпусу.
– Бий, – зважився Борис. – Ми піднімемося нагору й послухаємо. Приміщення глухе. Стіни поглинуть звуки.
Я прилаштував ліхтар на цеглину, прицілився й стукнув по зварювальному шву. Резонанс відсутній, отож все складається на нашу користь. Став бити сміливіше, сподіваючись, що сварка репне. Зупинився перепочити й придивився до товщини металу. А що як… Загнав зубило збоку. Ляда трохи деформувалася. Тоді взяв кувалду й гепнув разів зо п’ять, аж поки не відійшла одна сторона. Тепер протилежна.
За хвилину прибігли напарники.
– Ти чого затих? – репетував Борис.
– Дуже чутно? – я показав на відкинуту ляду люка.
– Молодець… Ні, нормально, в межах норми. Ззовні взагалі тиша. Я перевіряв, – організатор нахилився над проваллям.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер спогадів, Віталій Механік», після закриття браузера.