Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

– Виважуєш ризик на терезах доцільності? – Борис обернувся до мене. – Він того вартий. Про всяк випадок, якщо раптом форс-мажор, ми по мідь залізли. Втямив?

– Ясно, – я дивився на занедбану під’їзну дорогу, кленкові хащі уздовж високого паркану, здичавілу посадку біля прохідної; з порожніх зіниць вікон подекуди випиналися тонкі березові стовбурці, а дикий виноград заплів транспортну стоянку павутиною лози з розкішною листяною шапкою.

– Вовкулаки скоро заведуться, – пейзаж мало радував мене. – В Чорнобилі те саме.

– В «Сталкері» надивився на чудиськ? – Борис дістав нову цигарку. – Фільми жахів можна знімати легко. Натурально, з жертвами. Бетонні шматки падають доволі часто. Обережніше всередині, вгору дивіться.

– Міг би каски роздобути, – я спостерігав за маневрами автівки. Петя пригальмував за двісті метрів од заводу, звернув до кущів, протиснувся вузьким, нещодавно прорубаним проходом і поволі сунув навпростець полем.

– Еге, і страховку оформити на випадок травми, – в голосі Бориса вчувався їдкий сарказм. – Нам би на очі камерам не потрапити й прослизнути до глухої огорожі поблизу котельні.

Темно-сіра «дев’ятка» під зеленим прикриттям успішно подолала відкриту ділянку й завмерла в заздалегідь розчищеній ніші.

Ми розібрали речі й замаскували автівку кленовим гіллям.

– Годиться, – оцінив роботу Борис. – Тепер за мною. Без різких рухів і мовчки.

Борис мав неабияке терпіння в дослідженні кожного метру огорожі під час підготовки, коли кілька днів тому нишпорив навколо. Хто ж при здоровому глузді лазитиме кущами, чіпляючись за жорсткі стебла хмелю. Я лише злегка торкнувся, а шкіра почервоніла й засвербіла.

Петро лаявся, але сокирою торувати стежку буде вершиною нахабства та дурості. Залишати мінімум слідів, жодного відбитка пальців. Береженого Бог береже.

Борис потроху протиснувся поміж густої кленової порослі:

– Тримайтеся за мною. Боком, боком, – стиха шипів на мене. – Ти, Петю, теж наче сквером рухаєшся. Годі гілки ламати.

Нарешті показався пролом. Колись тут гарно ковадлом працювали. Бетон розбили, арматуру перепиляли й загнули. Отвір пів метра на метр. Худому пролізти реально, а товстун типу Вінні-Пуха застрягне намертво.

Я почекав, поки протиснуться Петя й Боря, подав їм сумки й завмер: далекий гавкіт мене спантеличив. Спалитися на самому початку операції. Клас.

– Псини принаджені. Прибіжать, я їх ковбасою пригощу, – заспокоїв Боря.

Собак, чесно кажучи, боюся, особливо бродячих, згуртованих у зграю. Вони й на людей кидаються. Далеко втечеш? На дерево, чи будівлю заберешся, а далі як? Бр-р-р-р, дурні думки засмічують свідомість, заважають зосередитися на справі.

Петя ніс найпотрібнішу річ – металодетектор. Дорогий до біса. Ним ці шукачі пригод старі окопи в лісах шерстили, діставали з-під землі німецьку зброю та нагороди. Тепер прилад мав допомогти вирахувати таємну кімнату. В прямому сенсі, адже алкаш Діма був у минулому надзвичайно винахідливим, обережним і жадібним.

Боря вів у обхід котельні. Бетонна приземкувата споруда займала чимало місця. На воротах висіли замки, вікна цілі, на асфальті лежали акуратно порізані товсті труби. Мародери такі важкі шматки не поцуплять. Їх тільки краном на вантажівки й везти здавати на брухт.

Наш провідник повернув до головного корпуса, піднявся вкритими бур’яном сходами до малопримітних дверей і моєю фомкою збив навісний замок.

Гавкіт наближався.

Знайомий розгорнув пакунок і виклав на видноті порізану ковбаску:

– Заходьте, – наказав, а сам дочекався, поки два кудлаті пси з радісним повискуванням підбігли ближче. Дворняги накинулися на їжу, за мить вмолотили все й рвонули далі.

Боря щільно причинив за собою двері:

– За мною.

В смерку орієнтуватися важко. Навкруги купи сміття, бита цегла, скло. Я наосліп брів за Петром, а Борис підсвічував ліхтариком аркуш паперу з намальованим на ньому маршрутом. Провідник повернув наліво, пройшов прямо, піднявся, перетнув довжелезний коридор, а потім побрів у підвал, де був ще один цех. Великий, оснащений монтажними столами й іржавими витяжками. Подекуди валялися металеві ящики. Кругом калюжі. Аркуші документації опалим листям вкривали шафи, столи, стелажі й підлогу.

– Апокаліпсис, – буркнув Боря, просуваючись до центральної частини цеху. – Нам направо. Тут комори, буфет, ізолятори браку, туалети, підсобні приміщення, роздягальні. Петю, вмикай агрегат. Згідно з планом ми близько.

Петя кашлянув, надів навушники й настроїв металодетектор:

– Поки дупель-пусто.

– Погано, – Боря сподівався на першій хвилині пошуків натрапити на схрон. Так не буває. Провідник і керівник злочинного угруповання просувався вздовж стіни до електрощита.

Патлатий Петро водив тороїдальною частиною детектора по підлозі, потім оминув щит і запитально глянув на випнуту щелепу напарника.

– Він базікав про відстійник у підвалі. Цінності в герметичних ящиках і загорнуті у вощений папір. Люк десь повинен бути. Тут його нема, отже шукаймо порожнину. На плані показано, – Боря тицьнув Петру папірець з намальованими кривими лініями. – Готуйся, Демиде, до гімнастичних вправ.