Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

мусора з тітушнею хапали майданівців і швиденько пакували їх у СІЗО. Іноді майданівці просто безслідно зникали. Подейкували, що їх викрадали тітушки, тому повстанці намагались не ходити по одному, тільки групами, особливо не кияни.

…Після брехливих попереджень жоден політик не поспішав вибачитись перед інсургентами[14] Майдану, а навпаки, біг на телебачення і давав пояснення на зразок: «Ось коли б я не попередив і Майдан не був готовий до штурму, тоді точно тітушки і беркутушки пішли б на розгін. Тому я молодець і герой, а всі інші апазіціанєри — фуфло і контрацептиви»…

Коли після сніданку бійці повкладалися на свої лежанки і з закутків долинуло перше молодецьке хропіння, а «днювальний-кінь-педальний»[15] взявся прибирати зі столу, взводний з Дідом вийшли на вулицю, щоб поговорити про те та про се… Мишко закурив і запитав:

— Як тобі вся ета історія з нашими апазіціанєрами? Думаєш, вони договоряться мєжду собой? Думаю, хуй там. Немає у нас лідєра. І не намічається.

— Знаючи історію України, скажу тобі так: це ліпше, ніж коли вони почнуть один з одним битись за владу ще до того, як вшиється Яник.

— Воно, може, конєчно і да. Тільки я, як людина воєнна, скажу: пока в страні не буде нормального руководітєля, доти будем плясать на Майдані. І все це припиниться, аж када в Руслани сяде батарейка.

— А вона у неї може сісти ще не скоро… — посміхнувся Дід. — Ну, а якщо казати про наших лідерів, то все дуже сумно і перспектив на найближчих п’ять-десять днів не багато. Їх дві. Перша: все це може закінчитись дуже швидко не на нашу користь. Друга: ми зможемо трішки побрикатись, місяць-два.

— Ладно, Сірожа, всьо ето ліріка… Тебе до нас направили не просто так… І направила людина, якій я можу довірять. Бо коли б ето сдєлав хтось із етіх, шо на сцені нам басні ісполняют… Ми б с тобой не уєдінялісь для пошушукаться… Так в чьом сир-бор?

— На днях буде зачистка Майдану…

— Ну-у-у, — розчаровано протягнув Мишко, — і ти туди ж… Ми вже це чуємо не перший день і не перший раз…

— Розумію, — посміхнувся Сергій. — Тільки… У нас з тобою вибору немає. Цього разу події будуть розвиватися по-іншому… Наступати будемо ми.

— Не поняв, — у Мишка в очах спалахнув вогник.

— Все дуже просто: гра на випередження.

— Так-так-так, — зацікавився взводний. — І з цього момєнта, пожалуста, пападробнєє. Да, і не всуху, бо я на радостях можу не удєржаться і кинутись на сцену, щоб втнути гопака. А з моїми сто тридцатью кеге це не так просто і навіть опасно — поскоку сцена може не витримать і провалицця.

— Є в мене в закромах півлітровочка… — мрійливо промовив Дід.

— З цього треба було й починати, — заявив Мишко і метушливо відкинув завісу намету: — вперед, солдатік, а то розвів тут пєсні народов сєвєра…

Намет хропів, аж заливався. Днювальний встиг прибрати, підкинути дров у буржуйку і тут же, сидячи, закимарити в теплі біля пічки. Мишко кивнув до Сергія, мовляв, сідай до столу. А поки той метушливо облаштовувався і викладав з наплічника продукти, які прихопив з собою, взводний узяв зі стелажа шмат сала, тоненько порізав, красиво розклав на пластиковій тарілці, почистив цибулю, часник. Все це без поспіху і зі смаком виклав на іншу тарілку. З такою ж любов’ю провів маніпуляції з хлібом та квашеними огірками. Потім поставив на стіл дві невеликих похідних чарочки і нарешті сказав: «Наливай»!

…Смачно смикнувши по першій, Сергій сказав:

— Щоб ти розумів, до цього наступу наші апазіціонєри відношення не мають…

— Хто б сумнівався…

— А розклад буде приблизно такий: нині на ранковій сесії риготня[16] прийме закони, які просто заборонять Майдан як такий. Не збиратися більше трьох, не носити балаклави, форму, не їздити машинами в колоні…

— Начнеться буза, — продовжив логічну думку взводний. — І вони під цю бузу поженуть на нас антімайдан і касманавтов… А наші лідєри побалакають, позвуть очєрєдного Байдена, а потом первими задеруть лапки…

— Ми повинні не дати їм це зробити.

Мишко дещо підозріло глянув на Діда і поцікавився:

— «Ми» — це хто?

— Не повіриш… «Ми» — це ми. Ті, хто просто виконує свою повстанську справу… І нікого більше.

— Ладно, раз ти такий загадочний, не буду допитувать. Це ви там, «зверху» всі умні… — знизав плічми Мишко. — Я солдат, і моє діло не відступати. Кстаті, від бутилки тоже. Так що наливай, бо зараз войска проснуться і нам нíчого пить буде. А на ночь опять в караул. В п’яном відє я нікому не разрішаю виходить і даже просто з запахом. Мені можна, у мене організм все перетравлює так, шо за два часа і сліду не останеться…

Многоходовочка

Ввечері того ж дня на стіл керівника СБУ лягли чергові доповідні про події на Майдані від «агентів».

Олександр Якименко став генерал-майором і начальним СБУ не так давно, як за помахом чарівної палички, тобто за особистої вказівки Януковича. Бовдуром він був рідкісним, в оперативній роботі тямив мало, більше був професійним інтриганом, але підлеглим наказав активно збирати інформацію про те, що відбувається на Майдані, про його учасників. Тому практично у кожному наметі серед повстанців він мав свої вуха. Новоспечений генерал-майор взагалі був переконаний, що бидло, яке там зібралось, можна розігнати за кілька годин і не варто витрачати час на всю цю оперативну роботу. Просто «потім» кожен із повстанців мав пройти через своє чистилище — якщо не відсидіти рік-другий, то завжди бути під пильним наглядом «органів». Мало що тим терористам може встрелити в голову… А може й не встрелити. Зате під рукою завжди буде розмінний «матеріал», на який можна повісити якщо не всіх, то дуже багатьох собак: вибухи, наркотики, теракти…

У вузькому колі не так давно він сказав приятелям: «Этот майдан к хуям можно разогнать за два часа. Но Янык этого не сделает, пока батянька не даст команду. А у Владимира Владимировича покуда на этот счет свои мысли имеются, — і загадково додав: — Но это не нашего ума дело. Многоходовочка, так скать, господа, намечается. Многоходовочка»…

Зараз перед ним лежали доповідні записки, написані сексотами про події 16 лютого, ставлення майданівців до диктаторських законів, прийнятих ВР, думки щодо політиків, про новоприбулих майданівців і так далі.

Впала в око доповідна з підписом «Пан Петро». З натугою Якименко взявся читати:

«…Довожу до