Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

радості, засміявся. — Так і зробимо!

Сміх легко поширився залою і Клаудіюсу вперше довелося почути своє власне дзвінке відлуння. Задер голову на високу стелю, на люстри, подивився на стіни та вікна. Він, Клаудіюс, був занадто малий для цього простору. Мабуть, тому відлуння власного сміху налякало його, змусило завмерти та нетерпляче чекати повернення тиші, яку він так легковажно і недбало порушив.

Однак як тільки тиша повернулася, в очах у Клаудіюса знову спалахнув радісний вогник, і він обійшов навколо столу, зупинився перед «діркою» на стіні, постояв у задумі кілька миттєвостей і бадьорою ходою попрямував до виходу.

Через півгодини він уже був у Ішері й переглядав разом зі співробітником копішопу фотографії з картки пам’яті «Олімпусу».

— Ось цю! — сказав він, коли на екрані комп’ютерного монітора з’явився їхній із Інґридою портрет на тлі обійстя.

— Який розмір? — спитав із помітним польським акцентом молодий хлопець, до сорочки якого був прикріплений бейджик із іменем «Адам».

— А який може бути найбільший?

— У нас плоттер із шириною до півтора метра!

— Ні, це занадто! А вісімдесят на метр?

— Гаразд, — кивнув співробітник копішопу. — Вам на зараз чи на завтра?

— Зараз.

Заплативши вісімнадцять фунтів, Клаудіюс вийшов пройтися, щоб через півгодинки зайти і забрати готову світлину розміром із рекламний плакат. Настрій покращувався разом із погодою. А погода ніжила сонцем. Вітер пустотливо ганяв якісь аж надто дрібні хмари по гладенькій синяві неба. Тут, унизу, на вулиці було безвітряно та спокійно. І навіть метушливе дзижчання машин не відволікало Клаудіюса від думок і планів, легких і радісних, надто легких, аби вплинути на майбутнє. Може, те, що він вигадав для сьогоднішнього вечора, викличе й у Інґриди добрі почуття. І якщо викличе, то всі ці добрі почуття дістануться йому, Клаудіюсу. Адже більше нікого цього вечора поряд з Інґридою не буде!

Назад до маєтку його привіз той же таксист, котрий і забирав його годину тому від воріт садиби. Смаглявий і вусатий таксист, чи то грек, чи то турок, не був балакучий. Коли Клаудіюс залишав машину, акуратно тримаючи в руках тубус зі скрученим фотоплакатом, таксист простягнув йому візитівку.

— Дякую, у мене ж є ваш номер!

— Ні, ви телефонували на фірму, а це мій особистий номер! Наступного разу телефонуйте прямо мені! Ціна буде такою ж!

Інґрида ідею влаштувати ще одну вечерю при свічках в особняку схвалила. Цього разу вибрали китайців, тим більше, що вони, на відміну від індусів, не тільки доставляди їжу, але і додавали до неї пляшку червоного вина в подарунок при замовленні більш ніж на п’ятдесят фунтів.

Вони дружно прочитали меню китайського ресторанчика, позначивши зірочками страви, що викликали зацікавлення. Потім зателефонували на вказаний у меню номер телефону, Клаудіюс продиктував номери обраних страв та адресу.

За годину він уже підіймав на другий поверх особняка гарячу картонну коробку. Інґрида несла пляшку дешевого вина — подарунок від китайського ресторану на винос.

Опущена на масивний довгий стіл, сервірований, як для панської вечері, картонна коробка виглядала настільки чужорідною, що Клаудіюс квапливо витягнув із неї пластикові контейнери з їжею. Поряд виклав чотири пари дерев’яних паличок.

«Виявляється, я замовив на чотирьох?!» — збагнув він хід думок китайця, коли той приймав замовлення.

Доволі швидко розклавши їжу по тарілках і розливши вино по келихах, Клаудіюс запалив свічки і вимкнув люстри. І їдальня відразу стала маленькою та затишною. Навіть крісла з гігантськими спинками та захисними бічними стінками не виглядали страхітливо. Темрява «вибудувала» світлонепроникну стінку якраз по спинках крісел.

Над столом здіймалася кисло-гостра пара. Вогники свічок на свічниках тремтіли від пари, як від раптового вітру.

— Ну що, залишимося тут чи ні? — спитав Клаудіюс Інґриду.

— Чесно? — її сумний погляд замінив словесну відповідь.

Клаудіюс кивнув. Він також так думав. Але ж це не поминки, не поминки за їхніми більш-менш спокійними тижнями, прожиті на пагорбах Святого Ґеорґа в маєтку пана Кравеця, який так тут і не побував! Це свято замислювалося Клаудіюсом зовсім з іншою метою. Аби прибрати цей смуток із очей і думок Інґриди! І все для цього готове, тільки от свічки обмежили видимий простір!

Вони відпили по ковтку вина.

— Я на хвильку ввімкну світло! — попередив Клаудіюс.

— Не треба, — попросила Інґрида. — Потім. Тут так добре при свічках!

Клаудіюс, який уже було відірвався від крісла, знову сів.

Вони їли без поспіху в затишній, огортаючій тиші. Тиша, що освітлювалася трьома свічниками, немов просила берегти її, не турбувати словами. І Клаудіюс насолоджувався дивним відчуттям співучасті в романтичній картині, намальованій цього ранку його уявою, що до вечора стала реальністю. Реальністю, що ще не до кінця містила в собі задумане вранці. У картину їхньої почасти середньовічної вечері через обмеженість освітлення не потрапляла одна дуже важлива деталь. Але для цієї деталі ще настане зручний момент! У цьому Клаудіюс був упевнений.

Момент, правда, довго не наближався. Кілька разів хотів Клаудіюс увімкнути світло, але Інґрида його зупиняла, немов хотіла, щоб цей вечір при свічках тривав вічно.

Нарешті, о пів на десяту Клаудіюс занервував. Через півгодини треба вмикати скайп. Вино допите. Доїсти їжу виявилося справою не реальною, хоча все — і курка, і креветки, і качка по-пекінськи — танули в роті.

І ось нарешті Інґрида дозволила Клаудіюсу ввімкнути світло. Коли люстра спалахнула, дівчина замружилася.

— Підійди сюди! — попросив він, зупинившись між столом і подвійними дверима в коридор.

Інґрида підійшла.

— Ти нічого не помічаєш?

Вона швидко знайшла очима те, що мав на увазі Клаудіюс. Підійшла ближче до каміна, зупинилася перед величезною світлиною, що висіла на тім місці, звідки ще вчора дивився на внутрішній світ цієї зали намальований олією пан Кравець.

— Це було б непогано... — прошепотіла вона. — Але цього не буде...

— Чого не буде? — не збагнув Клаудіюс.

— Ми ніколи не будемо господарями цієї садиби.

— Не будемо цієї, але господарями якогось будиночка з червоної цегли колись станемо. Головне — вірити!

Інґрида помовчала. Тільки гмукнула з гіркою посмішкою на обличчі, немов відганяла неприємну думку. Потім підійшла до Клаудіюса, поклала йому руки на плечі, пригорнула до себе, поцілувала.

— Ти, звісно, милий! Дякую! Тільки що ми з цією фотографією робити будемо? Вона ж порветься під час переїздів!

— Наш портрет залишиться тут, — хитро сказав Клаудіюс. — Може, нам удасться колись сюди повернутися?!

Інґрида засміялася, зробила крок назад.

— Якщо ти його не знімеш, його зірве зі стіни Ахмед і викине на смітник! — зауважила вона.

Клаудіюс мовчки вийшов