Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

class="p1">— Гаразд! — сказала собі Рената, проганяючи дратівливі думки, які намагалися її обурити присутністю цієї молодої жінки, в чомусь сміливої, а в чомусь вульгарної та простої.

Залишила світло ввімкненим. Сходила за гостею. Привела її, показала вимикачі, щоб та могла самостійно облаштуватися в кімнаті, роздягнутися й загасити світло. Вітас на мить зазирнув на дідову половину. Гукнув незвичним, розв’язним, п’яно-веселим голосом: «На добраніч!»

Віола, здавалося, зраділа, що буде спати на окремій половині будинку, не поруч із ними, господарями.

— Ну що вона? — спитав Вітас вже в іншій кімнаті. Він лежав під ковдрою, коли Рената повернулася.

— Уже лягає, — відповіла Рената і загасила світло. Не хотіла роздягатися перед чоловіком. Вона завжди так робила, вважаючи, що роздягатися треба для себе, а не для когось. Вітас через кілька хвилин засопів, заснувши.

«А куди її, напідпитку, було дівати?» — встигла подумати Рената, перед тим як зімкнути очі. Вранці поїде, і вони знову залишаться вдвох!

О третій годині ночі сон Ренати та Вітаса був розбитий, як ялинкова іграшка з тонкого скла. Приглушений стінами та дверима, але все ж гучний і дзвінкий зойк змусив їх розплющити очі. Вітас підскочив у ліжку, звівся на ліктях.

— Що там? — спитав напружено.

Безладний лемент, схожий на гучне ридання, наближався. Грюкнули двері з коридора на половину Ренати.

В їхню спальню вбігла Віола. У нічній пітьмі з незавішеного вікна проявилася її оголена фігура — гарна, правильна, як ваза для однієї-єдиної троянди.

— Я боюся! — тепер її голос тремтів. Здавалося, що у неї більше немає сил верещати. — Я там боюся!

Вітас піднявся, взяв з крісла покривало і накинув їй на плечі. Наче не хотів, щоб Рената побачила Віолу голою. Рената залишилася під ковдрою.

— Що трапилося? — спитала вона.

— Там хтось є! Він шепоче...

— Там нікого немає, — твердо сказав Вітас. — Ми просто випили зайвого!

— Там точно хтось є! І не сам! Один шепочеться, а другий відповідає — я чула!!! Я туди не повернуся! — перукарка озирнулася на відчинені двері у вітальню Ренати.

«Ще чого! — подумала Рената. — Вона що, хоче з нами ­спати?»

Ситуація вимагала від неї дій. Дівчина опустила ноги на підлогу, піднялася і швидко вдяглася. Потім увімкнула світло.

— Я піду подивлюся, — сказала Віолі.

— Я все одно туди не повернуся! — вперто заявила та. Здавалося, вона вже трохи заспокоїлася.

Рената сходила на половину діда. Підійшла до ліжка. Погляд її впав на вазу з прахом старого Йонаса, що стояла на тумбочці біля ліжка.

«Добре ще, що вона не зіштовхнула вазу випадково на підлогу, коли схопилася і зарепетувала! — подумала Рената. — Треба буде її переставити!»

Вона погладила вазу, вимкнула світло і повернулася до себе.

У спальні світилося, Вітас у халаті сидів на їхньому ліжку, закутаний в атласне зелене покривало Віоли. Ренаті здалося, що він обіймає її, але це виявилося швидше острахом, ніж реальністю. Насправді його права рука просто впиралася долонею в ліжко за спиною Віоли.

— Гаразд, — твердо сказала Рената. — Я постелю тобі на дивані у вітальні, двері ми все одно не зачиняємо.

Віола закивала.

— Ну у тебе й уява, — додала господиня трохи роздратовано.

Гостя промовчала. Її почервонілі очі раптом викликали у Ренати жалість.

Уранці Рената почувалася розбитою, але у відображенні дзеркала цієї розбитості не виявила. Віола ж виглядала нещасною та пом’ятою і, либонь, почувалася відповідно.

— Даруйте, може, справді здалося! — виправдовувалася вона слабким голосом із інтонацією винної дитини. — Я, мабуть, тільки вдома можу добре спати! А на чужих ліжках мені завжди погано спиться. Але такого жаху, як минулої ночі, я ще не переживала...

Рената з Вітасом вийшли надвір. Проводжали Віолу, котра сідала в свій жовтий «смарт» якось незграбно та невпевнено. Але як тільки завела двигун, немов завела і себе — обличчя стало зосередженішим, рухи упевненішими. Розвернула машину і знову заїхала в зимову колію гравійки, якою здебільшого тільки «фіат» Ренати й їздив. Вигулькнула на хвилинку з салону. Попрощалася з господинею хутора і з Вітасом. Кинула «до зустрічі!» і сіла за кермо набагато впевненіше, ніж спершу.

— Це ти винен, — промовила, не дивлячись на Вітаса, Рената. — Навіщо стільки наливати?

Він мовчав. Жовтий «смарт» повільно рухався по білому засніженому полю. Колії видно не було, а незабаром і машина зникла з виднокраю, звернувши за найближчий до них соснячок.

Розділ 70. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Жовта машина кур’єрської служби DHL, поблискуючи на яскравому березневому сонці, заїхала аж до сходинок головного входу в особняк.

Артем, котрий раптово відповів учора на вечірній виклик по скайпу, попередив Клаудіюса про те, що до одинадцятої ранку приїде кур’єр і забере з їдальні портрет пана Кравеця. Попередив, що служба сама цей портрет запакує і відправить. Правда, не сказав куди.

І от привітний китаєць у фірмовій помаранчевій куртці з логотипом із трьох букв на спині бадьоро піднявся разом із Клаудіюсом мармуровими сходами на другий поверх. Згори, з третього поверху, саме спускалася дерев’яними сходами Інґрида. У джинсах і ворсистому синьому светрі. Скрипіння дерев’яних сходів змусило кур’єра обернутися.

— Доброго ранку, леді! — сказав він, трохи вклонившись.

При слові «леді» у Клаудіюса мимоволі намалювалася на обличчі швидкоплинна усмішка. Намалювалася і тут же зникла з обличчя, але Інґрида її помітила. Клаудіюс хотів було їй щось сказати, щось добре, але вона вже спускалася мармуровими сходами до виходу.

Портрет пана Кравеця у важкій масивній рамі довелося чоловікам знімати удвох.

Коли він уже стояв на підлозі, притулений до дерев’яної настінної панелі, китаєць-кур’єр витягнув із кишені куртки електрон­ний планшет, увімкнув.

Клаудіюс спостерігав краєм ока, як китаєць переглядав іконки файлів, поки не відкрив один із них. На моніторі планшета вигульк­нула світлина цієї ж картини. Кур’єр задоволено кивнув і сховав планшет назад у бічну кишеню помаранчевої куртки.

— І куди його треба буде відправити? — поцікавився Клаудіюс.

— В Монтенегро, — пояснив китаєць. — Це десь біля Албанії!

Провівши поглядом машину, що відвозила портрет, Клаудіюс повернувся в трапезну з каміном. Озирнувся. Зупинив погляд на тому місці, звідки ще цього ранку дивився на довгий стіл, обставлений куленепробивними кріслами, намальований олією пан Кравець. Згадав, як до Кравеця там висів портрет судді. Тепер цей великий вертикальний прямокутник на стіні здавався діркою.

«Треба повернути сюди портрет судді», — подумав Клаудіюс, і раптом його увагу відвернула думка, що раптово з’яви­лася.

— Точно! — прошепотів він і, не стримуючи своєї