Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

із їдальні і тут же повернувся, тримаючи в руках портрет чоловіка в білій перуці, той самий портрет, який уже висів у цій кімнаті на місці знятого і відвезеного портрета пана Кравеця.

— Поглянь! — він загадково всміхнувся.

Підійшов до стіни і акуратно повісив на гак картину, яку для себе іменував «портретом судді». Повернувшись на своє колишнє місце, картина повністю приховала під собою фотографію Інґриди та Клаудіюса на тлі маєтку.

— Колись наш портрет виявлять і подумають, що ми також були господарями садиби! — весело і з гордістю промовив Клаудіюс.

— Ти знаєш, котра година? — прошепотіла вона йому в вухо.

— Котра?

— Чверть на одинадцяту.

Клаудіюс сіпнувся, згадавши про скайп.

— Не бійся! Ми їм все одно не потрібні. Зате ти мені поки що потрібен. Не можу збагнути для чого, але потрібен! Без тебе мій світ якийсь сірий... Пішли!

— Куди? — не втямив Клаудіюс.

— До мене у спальню! — прошепотіла вона. — Згода, впущу тебе один раз!

Розділ 71. Париж

Ні Андрюсові, ні Барборі ще ніколи в житті не доводилося ночувати в книжковій крамниці. І не тільки ночувати, а й снідати. Вони сиділи втрьох на чорній шкіряній канапі перед квадратним журнальним столиком, звільненим від кількох десятків фотоальбомів, присвячених краєвидам Росії. Сиділи втрьох із господарем магазину Франсуа, молодцюватим, коротко обстриженим французом-русофілом, котрий вільно говорив російською і, либонь, саме через любов до російської культури тягнув на собі всі тяготи цього ризикованого бізнесу — торгувати в центрі Парижа біля площі Бастилії російськомовними книжками й їхніми французькими перекладами.

— Беріть ще, — Франсуа вказав поглядом на тарілку з дюжиною круасанів.

Барбора відкинулася на м’яку спинку канапи, на якій і ночувала сьогодні. Цю ніч їй уже хотілося забути. Але все, зокрема й кава з круасанами на сніданок, і спина, що нила, не звикла до сну на не розкладеному здутому дивані, все це не давало їй відволіктися. Відволіктися і від ночі, і від вечора, що передував цій ночі, за яким, насправді, могла бути й ще страшніша ніч.

Барбора спробувала всміхнутися, але їй не вдалося. Вона знову вирівняла спину, простягнула руку за третім круасаном. Поглянула на Франсуа. Хотілося сказати йому щось приємне, не просто сухе «спасибі». Але щоб притомно балакати, Барборі бракувало душевного спокою. А коли він повернеться, можна було тільки мріяти! Андрюс, який спав на підлозі, підстеливши собі отриману від Франсуа ковдру і нею ж накрившись, виглядав набагато бадьорішим. І базікав тепер жваво з господарем книгарні. Барбору нудило, вона не хотіла слухати їхню розмову, і це їй вдавалося, але не через особливий талант не помічати те, що відбувається поруч, а через головний біль. Цей біль то посилювався, викликаючи у вухах неприємний глухий дзвін, то щезав на кілька хвилин, аби знову повернутися.

Дівчина знову спробувала відволіктися спогадами про вчорашній вечір. Заплющила очі. Побачила, як вони з Андрюсом пройшлися до вже зачинених воріт парку Бут Шомон, звідти повернулися на рю де Бельвіль, зупинилися біля дверей будинку, в якому жив сенбернар зі своїми молодими та напрочуд заклопотаними господарями. А вже потім, близько опівночі повернулися до свого дому і, переконавшись у тому, що за синіми дверима їхнього під’їзду ніхто не стежить, увійшли. А потім мовчки з похоронним настроєм збирали речі в наплічник і саквояж. І коли Андрюс уже стояв на порозі, готуючись вийти, вона втратила рівновагу. Стала писати листа господині квартири. «Ходімо! Навіщо тобі цей лист? — Андрюс підійшов і завис над душею, намагаючись прочитати її акуратний почерк. — Поглянь, ти ж їй, француженці, пишеш литовською. Хто їй витлумачить! Навіщо вибачаєшся?» «Я не можу інакше!» — відповіла вона йому і продовжила писати. І написала, що почувається дуже винною, що може залишити тільки сто євро. Написала, що колись поверне решту, і попросила не судити їх суворо! Просто обставини виявилися сильнішими за чесність і моральність.

І потім, уже опівночі, вони посунули пішки вниз. У тому ж похоронному настрої. Мовчки. Йшли по рю де Бельвіль, а потім по Фобур де Тампль до площі Републік. І там якось ноги самі потягли їх уже знайомим маршрутом у бік Бастилії. І не дійшовши до площі кілька кварталів, вони зупинилися біля вже баченого ними раніше магазину російської книги «Ґлоб». І тут почався дощ, несильний. Закрапали згори вниз небесні сльози. І вони з Андрюсом заховалися в телефонній будці навпроти книгарні. У цій будці вже хтось раніше ховався. Може, навіть ночував! Далебі, такий же нещасний і неприкаяний, як вони. Адже на підлозі лежав скручений спальний мішок, і запах від нього долинав неприємний. Андрюс скинув із плечей наплічник і запхнув його під телефонний апарат згори спальника, що погано пахнув. Барбора втомлено сіла, Андрюс же залишився стояти з сумкою в руці. На підлозі кабінки вже не залишалося вільного місця.

Барбора згадала, як її стало хилити в сон, і тільки запах від чужого спальника утримував її в напівбадьорому стані. І щоб відволіктися від запаху, вона стала дивитись крізь мокре скло кабінки на великий самовар у вітрині книгарні. Дивилася і раптом помітила в крамниці якийсь порух. Хтось, незважаючи на пізню годину, тупцяв по магазину. І тоді вона попросила Андрюса піти й постукати у двері. Найдивовижніше, що той, хто був усередині, відчинив і впустив їх обох, здивований і трохи спантеличений.

— Нам довелося залишити квартиру. Сподівалися, що встигнемо хостел знайти, щоб переночувати, — пояснив Андрюс господареві книгарні. — А чому ви вирішили, що ми розмовляємо російською?

Франсуа справді першим озвався до Андрюса, відчинивши йому двері. Запитав російською: «Звідки ви?» і, почувши, що з Литви, не здивувався й пропустив усередину.

— У мого знайомого був магазинчик польської книги, — сказав він, уже зачинивши за двома несподіваними гостями двері. — Тож до нього завжди стукали поляки, котрі потрапляли в біду. Ну а сюди зазвичай стукають росіяни. Або ті, хто російську знає.

Він їм і вночі запропонував випити чаю, але вони прагнули тільки одного — спати. Тому насамперед поклали на диван, що стояв у віддаленому від вхідних дверей кутку, Барбору, а вже потім спустилися вниз, і там, у просторій підвальній залі, Франсуа постелив Андрюсові ковдру, а сам ліг на розкладачці.

Прокинулися всі троє рано і майже одночасно. Барбора і Андрюс через спільні незручності, а Франсуа за звичкою. Він завжди вставав близько шостої — о пів на сьому. Ночував у крамниці часто. Зазвичай, після того, як засиджувався за північ за бухгалтерією й опрацюванням