Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 176
Перейти на сторінку:

Ваш десь зник,

То інші ждуть

Неподалік.

Сумніваюся, що хтось цінував Ренатину дотепність більше за мене. За нею завжди відкривався захопливий виднокрай щирості. Проте ми з Гумбольдтом давно дійшли до висновку: я можу прийняти все, аби воно лише було добре сказане. Це правда. Рената вміла мене розсмішити. Я схилявся до того, щоби відкласти на потім міркування про весь той жах, прихований в словах, що несподівано відкривали її справжні думки. Вона також часто казала мені: «Найкращі речі в житті легкодоступні, але ти не можеш занадто легковажно ставитися до найкращих у житті речей».

Коханець «на лаві запасних» давав Ренаті класичну для красунь можливість вільно поводитися. Через мою звичку підносити такі ниці міркування до теоретичного рівня, нікого не здивує, що я почав розмірковувати про непідпорядкованість несвідомого та його незалежність від правил поведінки. Та воно діє антиномічно, а не вільно. Згідно зі Штайнером, справжня свобода полягає у цілковитій свідомості. Кожен мікрокосм був відокремлений від макрокосму. У довільному поділі на Суб’єкт і Об’єкт світ було втрачено. Первісне «я» шукало розваги. Воно стало дієвцем. Таким у моєму розумінні було становище Свідомої Душі. Але далі мене охопило невдоволення самим Рудольфом Штайнером. Воно було пов’язане з прикрим уривком зі «Щоденників» Кафки, що на нього звернув увагу мій друг Дюрнвальд, який відчував, що я й досі здатний до серйозної інтелектуальної праці, і хотів врятувати мене від антропософії. Кафку теж приваблювали Штайнерові візії; він зрозумів, що стани ясновидіння, описані Штайнером, були схожі на його власні переживання, коли він почувався за межами людського. Він домовився про зустріч зі Штайнером у готелі «Вікторія» на Юнґман-штрассе. У «Щоденниках» записано, що на Штайнерові був запорошений та заплямлений сюртук і що він мав жахливий нежить. У нього текло з носа і він пальцями запихав носовичок глибоко в ніздрі, тимчасом Кафка, дивлячись на це з відразою, розповідав Штайнеру, що він митець, який погруз у страховій справі. Здоров’я і характер, казав він, стали на заваді його літературній кар’єрі. Якби до літератури та страхової справи він додав іще й теософію, то що б із цього вийшло? Штайнерової відповіді у «Щоденниках» немає.

Кафка й сам, звісно, був заповнений по вінця тією ж розпачливою, витонченою, глузливою Свідомою Душею. Бідолашний хлопець, те, як він виклав свій випадок, не робило йому великої честі. Геній потрапив у пастку страхової діяльності? Надто банальна скарга, насправді, не набагато краща за нежить. Гумбольдт би зі мною погодився. Ми з ним не раз говорили про Кафку, і я знав його погляди. Але тепер Кафка, Штайнер і Гумбольдт були разом у царстві мертвих, де незабаром до них приєднаються всі присутні зараз у Стронсоновому кабінеті. Щоб, можливо, за кілька століть знову з’явитися у світі, осяйнішому за теперішній. Майбутньому світові не доведеться аж надто сяяти, щоб бути осяйнішим за цей.

Поки я був поглинутий цими роздумами, Такстер почав діяти. Він ні до кого не відчував неприязні. І збирався залагодити справу якнайдоброзичливіше, не напосідаючись занадто на людей.

— Я й справді не можу повірити, що ви хочете затримати пана Сітрина за цим ордером, — сказав він, похмуро всміхаючись.

— Чом би й ні? — запитав коп, із запхнутим за пояс масивним нікельованим «маґнумом» Кантабіле.

— Ви ж погодилися, що пан Сітрин не схожий на вбивцю.

— Він змучений та блідий. Йому б з’їздити в Акапулько на тиждень.

— Це безглуздий розіграш, — вів далі Такстер. Він демонстрував мені свій чудовий талант знаходити спільну мову з різними людьми, показував, як добре він розуміє своїх співвітчизників-американців та вміє з ними домовлятися. Проте мені було очевидно, яким екзотичним видається полісменові Такстер зі своєю вишуканістю та манерами, як у Пітера Вімзі[225]. — Пан Сітрин — відомий у світі історик. Його нагородив французький уряд.

— Ви можете це довести? — запитав коп. — У вас часом немає при собі того ордена, га?

— Люди не носять із собою орденів.

— Ну тоді, який же ви маєте доказ?

— У мене є лише ця стрічка. Я маю право носити її в петлиці.

— Покажіть-но, — сказав він.

Я витягнув сплутаний, вилинялий, жалюгідний відрізок жовто-зеленого шовку.

— Оце? — здивувався коп. — Я б не зав’язав її навіть на ногу курчаті.

Я цілковито погодився з копом і, як чикажець, разом із ним посміявся в глибині душі над цими липовими чужоземними відзнаками. Я був шкапольє, який згорав від сорому. Але так їм і треба, тим французам. Це століття виявилося для них не найкращим. Вони все робили кепсько. Що вони хотіли сказати, вручаючи ці вбогі закручені відтинки стьожки? Через те, що в Парижі Рената примушувала мене носити стрічку в петлиці, ми наслухалися прикрих слів від справжнього chevalier, з яким познайомилися за обідом, чоловіка з червоною розеткою, «самовідданого вченого», як він сам про себе сказав.

— Американський сленг — неповноцінний, просто нікчемний, — мовив він. — Французи мають двадцять слів на позначення черевика.

Потім він зневажливо висловився щодо бігевіоризму — він прийняв мене за представника цього напрямку — і безжально висміяв мою зелену стрічку. Він сказав:

— Я впевнений, що ви написали якісь вартісні книжки, але цей тип відзнаки дається людям, які вдосконалюють poubelles[226].

Ця французька нагорода принесла мені самі лише прикрощі. Що ж, це доведеться пережити. Єдине, що по-справжньому може вирізнити нас з-поміж інших в цей небезпечний момент людської історії та розвитку Всесвіту, не має нічого спільного з орденами та стрічками. Не заснути — ось що є визначним. Усе решта — просто попкорн.

Кантабіле й досі стояв лицем до стіни. Коп, як я з приємністю зауважив, мав на нього зуб.

— Гей ти, не смикайся там, — сказав він.

Мені здалося, що над нами всіма в цьому кабінеті тяжіє щось на кшталт величезної прозорої хвилі. Ця велетенська незрима маса зависла над нами, вилискуючи, мов кристал. Коли вона накриє й підхопить своєю вибуховою силою, нас розкидає на цілі милі вздовж якогось далекого піщаного узбережжя. Я майже сподівався на те, що Кантабіле

1 ... 98 99 100 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"