Читати книгу - "Вибрані романи"

по всьому будинку, щоби здобути переможний тріумф і одержати воєнну здобич у вигляді тривалих і міцних поцілунків, уста в уста; коли брав її обличчя в обидві долоні і крізь очі намагався проникнути поглядом у саму глибінь її душі, а надто, коли притуляв вухо до її грудей і, міцно обнявши її обома руками за талію, слухав спокійне биття її серця й казав: «Замовкни, нехай воно говорить».

І візити Хертрудіс з її серйозним обличчям і великими скорботними очима, крізь які прозирав її дух, що, здавалося, казала їм: «Ви як діти, які, коли я вас не бачу, граєтеся в чоловіка й дружину; не так треба готуватися до виховання дітей, бо шлюб був запроваджений для того, щоби люди одружувалися, знаходили втіху в одруженні й виховували дітей для неба».

Діти! Вони стали причиною його перших глибоких роздумів. Бо минув місяць і ще один місяць, і ще кілька місяців, а не було жодних ознак, що їхнє кохання принесло свої плоди. «То невже, — сказав він тоді собі, — Хертрудіс мала рацію? Невже справді вони лише гралися в чоловіка й дружину, а проте, навіть не усвідомлюючи цього, відчували всю силу віри у свій обов’язок, у те, що кожен шлюб має принести благословенний плід правдивого кохання?» Але найдужче його тоді турбувало — він тепер добре це пам’ятав — що скажуть про нього люди, чи не знайдуться такі, хто подумає, що він неспроможний мати дітей, що він меншою мірою чоловік, аніж інші. Чому він не може зробити й зробити краще те, що зробить будь-який хирляк, слабак або нікчемний боягуз? Його самолюбству було завдано болючої рани; він хотів би, щоб його дружина народила рівно через дев’ять місяців по тому, як вони побралися. Окрім того, тоді вважалося, що мати чи не мати дітей залежало від того, дуже чи не дуже кохають одне одного молодята; хоч нам і відомі випадки, коли шлюб палко закоханих одне в одного людей не приносить плоду; а люди, що поєднали свої долі з міркувань фінансової вигоди або випадкового збігу обставин, народжують купу малечі. Але — і ми добре це пам’ятаємо, — щоби пояснити такі відхилення, було вигадано теорію, згідно з якою є кохання поверхневе й свідоме, кохання за участю голови, яке може здаватися дуже великим, а проте бути безплідним, і є кохання зовсім інше, сутнісне й приховане, яке знаходить лише скромний вияв у тих, кого воно поєднує, кохання, в якому спільно беруть участь душа й тіло, й, мовляв, таке чисте й праведне кохання не може не приносити плодів. Невже він не досить кохав Росу або Роса не досить кохала його? І він пригадував тепер, як він намагався розгадати цю таємницю, обціловуючи її всю, коли ніч огортала їх темрявою й тишею, і він знову й знову нашіптував їй на вухо: «Ти мене кохаєш, ти мене кохаєш, Росо?» — тоді як у неї вихоплювалися знеможені: «Так... Так...Так». То було безумство, дурне безумство, за яке він відчував сором щоразу, коли до них приходила Хертрудіс, завжди приносячи із собою тихомирну серйозність, безумство, від якого його вилікувало повідомлення про те, що в нього буде син. То було справді божевілля... але він його, зрештою, подолав! І тоді, разом зі своїм першим плодом до нього прийшло справжнє кохання.

Кохання? А чи справді то було кохання? Яке, власне, кохання? Що про нього знають усі ті аматори письменства, які, неспроможні бодай раз закохатися, весь час базікають про кохання, сподіваючись, що їхня писанина хвилюватиме всіх тих, хто захоче її прочитати? Що знають про кохання каторжники письма? Кохання? Ні, насправді йдеться про любов і ніжність. Слово «кохання» — переконував себе тепер Раміро — пахне книгою. Лише в театрі та романах можна почути або прочитати фразу: «Я тебе кохаю». У житті плоті, кісток та крові мають звичай казати: «Я люблю тебе», — а ще глибшу ніжність можна виразити мовчанням. Кохання? Ні, йдеться не про кохання й навіть не про любов чи ніжність, а про почуття, яке не має назви і про яке не згадують, аби не змішувати його з реальністю життя. Більшість тих, хто оспівує кохання, знають про нього не більше, ніж знають про молитви ті, хто бубнить їх од ранку до вечора. Ні, молитва не є чимось таким, що має відбутись о такій і такій-то годині, в якомусь окремому й прихованому місці, це лише спосіб виконувати свої обітниці й усією своєю душею жити, виконуючи настанови Бога. Молитва — це їсти, пити, гуляти, розважатися, читати, писати й розмовляти й навіть спати, молитва завжди з нами, й наше життя має бути постійним і безмовним «нехай буде воля Твоя!» і безперервним «нехай прийде царство Твоє!» — цього не треба ні промовляти, ні навіть думати про це — цим треба жити. Так одного разу розповів про молитву донові Раміро один святий чернець, якого вважали вчителем молитов, і він відразу застосував його рекомендації у ставленні до свого кохання. Він розповів про цю науку дружині, й вона її сприйняла, й він переконався, що таке ставлення до кохання проникло в рутинний розпорядок її повсякденного життя, що вона дихала ним у тисячах дрібних і нічим особливо не прикметних подіях свого домашнього життя, що воно стало для неї тим повітрям, яким вона дихала і яке ми відчуваємо лише у хвилини болісної задухи, коли його нам бракує. Й ось тепер задихався Раміро, й туга його вдівства, що навалилося на нього зовсім недавно, відкрила йому всю могутність того кохання, яким він досі жив.

На початку свого шлюбного життя він, звичайно, перебував під владою жадання. Їхні тіла не могли поєднатися без того, щоб його плоть не спалахувала й не тремтіла, а серце йому не починало калатати, мов несамовите, але це відбувалося тому, що його партнерка ще не належала йому цілком і повністю; але потім, коли він клав руку на її голе тіло, він почувався так, ніби притулив її до власного тіла, таким спокійним він залишався; але також, коли їй завдавали болю, то він страждав так, ніби болю було завдано йому. Хіба не відчував він гострого болю у своїх нутрощах під час пологів Роси?

Коли він побачив, як вона тішиться, народивши йому його першого сина після щойно перенесених фізичних страждань, він зрозумів, чому вважають, що кохання сильніше, ніж життя й смерть, і чому воно панує над суперечністю, яка розділяє їх; зрозумів, як