Читати книгу - "Вибрані романи"

кохання примушує померти життя й оживляє смерть; як він міг жити у смерті Роси й помирати у власному житті. Побачивши, як немовля тихомирно спить, склавши квіткою напіврозтулені губки, він побачив кохання, перетворене на живу плоть. І нахилившись над колискою та дивлячись на свій плід, він обіймав матір і тоді, як дитинча всміхалося уві сні й губки йому ворушилися, він цілував Росу у віночок її свіжих уст та в джерело спокою її очей. І казав їй, показуючи два пальці своєї руки: «Ти мені народиш двоє, двоє!..» А вона йому відповідала: «Ні-ні, більше не хочу, хай буде одне — одного досить!» І сміялася. А він: «Двоє, нехай буде двоє, у мене виникла примха, щоб їх у нас було двоє, хлопчик і дівчинка!» А коли вона завагітніла вдруге, то за кожним кроком він їй казав: «Який великий у тебе живіт! Який повний! У мене виникла нова примха. Може, відразу народиш двох?» — «Одного, останнього, й на цьому закінчимо!» — відповідала вона, сміючись. І народилася друга їхня дитина, дівчинка, Росіта, і як тільки вона подала ознаки життя, а мати відпочивала, він поцілував її тривалим і міцним поцілунком, ніби у винагороду, і сказав: «Ти добре потрудилася, бідолашна!»; тоді, як Роса, переможниця смерті й життя, усміхалася тихомирною домашньою усмішкою.

І вона померла! Хоч він і не міг повірити в це, але вона померла. Настав жахливий вечір останньої битви. З ними була Хертрудіс, і коли догляд за бідолашною дитиною, яка помирала з голоду, їй дозволяв, давала хворій непотрібні ліки, перестеляла постіль, підбадьорювала вмираючу, заспокоювала всіх. Лежачи в ліжку, що було тим полем, із якого проросли три життя, вона втрачала мову і сили і, тримаючись за руку свого чоловіка, батька її трьох дітей, дивилася на нього, як дивиться мореплавець, що незабаром загубиться в неозорому морі, на далекий мис, язик суходолу, який відходить від його рідного краю і який зникає вдалині, зливаючись із небом. В агонії і вже перебуваючи на межі вічності, її очі дивилися в очі свого Раміро. І той погляд здавався розпачливим і останнім запитанням, так, ніби в ту мить, коли вона розлучалася із землею, щоб уже ніколи сюди не повернутися, вона намагалася запитати його про прихований сенс життя. Ті погляди, наповнені тихомирною тугою, сумним спокоєм, промовляли: «Ти, ти, який є моїм життям, ти, той, хто разом зі мною привів у світ нових смертних, ти, мій чоловік, скажи мені, що це таке?» То був бездонний вечір. У хвилини короткого перепочинку, тримаючи у своїх вологих і гарячих руках тремтячі руки Раміро, дивлячись у його очі своїми очима, сповненими втомою від життя, вона сумно всміхалася й переводила свій погляд на дитину, що спала зовсім близько, в колисці, й казала очима, а іноді й ледь чутним тонесеньким голосом: «Не буди його, не буди! Нехай воно спить, бідолашне! Нехай спить, поки добре виспиться, нехай спить!» Нарешті вона увійшла в останній транс, транс переходу, й було так, ніби на краю вічної темряви, зависнувши над чорним проваллям, вона чіплялася за нього, за свого чоловіка, який хитався, відчуваючи, як вона тягне його в безодню. Нещасна намагалася розтягти своє горло нігтями, дивилася на нього нажаханим поглядом, очима благала, щоби він дав їй повітря; потім її погляд проник у саму глибінь його душі й, випустивши його руку, вона впала на ліжко, на якому зачала й народила їхніх трьох дітей. Двоє людей, що були при ній, навіть не зворухнулися: Раміро був приголомшений, із застиглим серцем, наче занурений у вічний і безпробудний сон, із мертвою душею, а дитинча спало. Хертрудіс, яка прийшла, притискаючи до грудей немовлятко, закрила очі сестрі, трохи поправила на ній ковдру, а тоді підійшла до колиски, щоби накрити й краще загорнути дитинча, що спало, й передати йому через поцілунок тепло, яке разом з усім іншим вона перехопила від тих решток життя, що досі тріпотіли над чолом її матері, яка щойно відійшла від них навіки.

Але чи померла Роса? Чи справді вона померла? Чи могла вона померти, якщо він, Раміро, живий? Ні, у свої самотні тепер ночі, коли він спав сам-один на тому ліжку смерті, життя й кохання, він відчував ритм її дихання, її теплоту, хоч і з болісним відчуттям порожнечі. І протягував руку, й намацував її на протилежній половині ліжка, й іноді навіть пригортав до себе. А найгірше було тоді, коли, опанувавши себе, він починав про неї думати, йому приходили в голову лише речі книжні, кохання книжне, а не любов життя, і йому було прикро, що це потужне почуття, життя його життя і дух його душі тепер приходили до нього лише у своїх абстрактних виявах. Його біль переходив у сферу духу, тобто у сферу інтелекту й набирав тіла, і то якогось плинного, лише тоді, коли приходила Хертрудіс. І посеред усього цього раптом лунав тоненький голосок, який пищав: «Тату!» Отже, вона була тут, поруч із ним, безсмертна смерть. І той самий тоненький голос проказував: «Мамо!» І голос Хертрудіс, низький і нижній, йому відповідав: «Сину!»

Ні, Роса, його Роса, не померла, неможливо, щоби вона померла; його дружина була тут, жива, як і раніше, й поширювала навколо себе життя; його жінка не могла померти.

Розділ восьмий

Хертрудіс, яка оселилася в домі сестри, відтоді, як та народила свою останню дитину, й жила там протягом хвороби, що звела її в могилу, одного дня сказала своєму зятеві:

— Знаєш, я збираюся покинути свій дім.

Серце в Раміро швидко закалатало.

— Так, — додала вона, — я мушу оселитися тут і доглядати дітей. Крім того, не можна залишати саму-одну нашу добру годувальницю дитини.

— Бог тобі віддячить, Туло.

— Ніякої Тули, я вже тобі сказала: для тебе я Хертрудіс.

— А яка різниця?

— Я знаю, яка різниця.

— Послухай-но, Хертрудіс...

— Гаразд, піду подивлюся, що там робить годувальниця.

За годувальницею вона стежила, не знаючи втоми. Вона не дозволяла їй давати грудь немовляті у присутності його батька і сварила її за нескромність та невимушеність, із якою та розстібала блузку.

— Нема потреби виставляти напоказ свої груди; для дитини має значення тільки те, щоб у них було молоко.

Раміро страждав, і Хертрудіс відчувала, що він страждає.

— Бідолашна Роса! — знову й знову повторював він.

— Бідолашними тепер є діти, й ти повинен думати про них.

— Цього мені