Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Я знаю, што єй нужна кровь… позвольтє мнє сдать свою…

– Нєт, у тєбя абсолютниє протівопоказанія…

– А какая група у тебя, парень? – запитав хтось з лікарів позаду і Наст, навіть не відвертаючись від Ліри, відповів:

– Чєтвьортая отріцатєльная.

– Ніколаіч, ми сейчас нігдє большє нє найдьом, єслі он согласєн ріскнуть, давайтє попробуєм! Ніколаіч! – звернувся до завідувача той самий лікар, що спілкувався з Настом.

– Нєт, абсолютниє протівопоказанія, – знов як робот відповів той.

Батько Ліри схилив голову та подивився на коричневу мавпочку у своїх руках. З‑під тонких окулярів потекла одинока сльоза. Професор одразу відвернувся від усіх, роблячи вигляд, що вдивляється на щось в апараті, змахуючи рукавом білого халату вологість під очима.

– Ніколай Ніколаєвич, – стоячи на колінах перед дівчиною, яку він не зміг вберегти, Наст потягнувся до холоші лікаря. – Для мене життя не має сенсу без неї… жодного сенсу… – скривився у гримасі він та перейшов пошепки на українську. – Благаю, візьміть… скільки треба… візьміть… я благаю вас, – протягнув він руку зі стиснутим кулаком, випнувши ліктьову ямку. Насту була не потрібна його кров та життя, якщо воно буде без Ліри.

Щось змінилося в обличчі батька Ліри, Наст відчув це. Саме ці слова якимось чином змінили його рішення. Наста відвели у маніпуляційну та посадили в крісло і, проштрикнувши боляче вену товстезною голкою, почали забирати кров. Через хвилин двадцять все, що можна було забрати – забрали. Йому сказали не ворушитись і сидіти, доки він не відчує, що зможе піднятись. Хлопець, якому до того ще видали його одяг, звичайно ж, поради не послухав, тому одразу зіскочив з крісла, відчуваючи себе, здавалось би, нормально. Він зрозумів, що відчуття оманливі, коли ноги підкосилися, голову повело вліво і Наста знудило просто на підлогу. В кімнаті, на щастя, не було нікого, тому швидко протерши рота краєм кофти, Яковенко вибіг з відділення та спустився до приймального посту на першому поверсі.

– Скажітє, а рєбьонок етой ночью поступіл к вам… Тімур… Яковенко, – спершись на стойку, тяжко дихав Наст, в спробах не виблювати ще раз. Дівчина, що сиділа за постом, і вже змінила ту нічну, спілкувалась з кимось по телефону і на питання Наста лишень знизала плечима, мовляв «та не знаю». – Ну гдє он может бить?! – не в змозі втримати нудоту, переминався з ноги на ногу хлопець.

– В «дєтствє»? – знизала знов плечима вона. – Трьохетажноє зданіє, виходітє – прямо і направо.

Обмежившись кивком голови, Наст вибіг на вулицю і одразу виблював усе, що не вилізло минулого разу. Підійшовши спершу до понівеченої автівки, він забрав рюкзак з багажнику і відмітив для себе, що гвинтівка досі лежить. Наст закрив багажник і оглянув машину. Неначе решето автівка була всіяна безліччю отворів від куль різного калібру, а праві фара та крило приплюснуті – від удару об тіло військового, якого збив на блокпості Наст. На задньому сидінні була кров, яку він не помітив вночі. Кров була всюди. Хлопець важко видихнув і похитав головою.

Деревце, під яким Наст залишив батькову Шкоду, було наче примара себе колишнього. Яковенко підняв голову на рослину. Дуб. Схудлий і виснажений, розтрощений навпіл. Він розкинув свої зсохлі гілки, що вже не мали жодного смарагдового листка, а лишень відлякували, тяглися до неба, неначе в молитві про порятунок. Глибокі зморшки кори, тріщини вздовж всього стовбура – шрами, сліди нерівної боротьби життя з неминучим, з часом. Коріння було вирване з рідного ґрунту через кілька близьких вибухів, що змусили всю велику рослину похилитися. Воно лежало на землі мертво, його скелет місцеві пияки використовували як лавку, відкривачку та смітник, під яким було зручно складати порожні пляшки. Наст опустив очі і пішов подалі від цього видовища. Він розумів – рослина приречена. Вона лишилася свого коріння.

14 березня зустріло його пронизливою прохолодою. Сонце було бліде та крижане, зовсім не гріючи своїми променями землю. Пар валив з роту, а шкіра швидко біліла від березневого холоду. Наст пішов за зазначеним маршрутом, вздовж невеличкої церкви та інших одноповерхових будівель – корпусів, в яких лікують різні нозології. Дивлячись під ноги на вологий чорний асфальт, Наст намагався думати про план, але всі плани закінчились. Навіть думки закінчились. Чи то від подій, чи то від ліків, Наст йшов з порожньою головою, сподіваючись, що хоча б з Тімуром все добре.

– Гв! – приглушено почув він знайомий гавкіт.

Сіра будівля, зовсім непримітна, осторонь від усіх стояла на галявині, відштовхуючи погляди людей своєю сірою порожньою енергетикою. Споруда була одноповерховою і стояла ліворуч від дороги, а не праворуч, що трохи збентежило Наста. Хлопець підійшов до стіни будівлі і, неначе в трансі, прошепотів:

– Лоро?

– ГВ! – набагато гучніше почув він свою рідну собачку через стінку і посміхнувся.

– Насте, ви чуєте мене? – несподівано прошепотів до болю знайомий голос хлопчика по той бік стіни. Яковенко притиснувся вухом до сірого волого каменю і з розширеними очима, повними радощів, почав шепотіти своєму хлопчику:

– Тімурчику, це я, це я. Я чую, ти як?

– Я нормально… мені тут не подобається… ніхто не спілкується зі мною… тільки Лора знайшла мене. Тут якийсь дядька ходить, тягає чорні пакети… не подобається тут мені, зайдіть до мене, Насте, я так скучив за вами… зайдіть сюди, – шепотів він своїм янгольським голосочком, але Наст вже відсахнувся від стіни. На телефон прийшло сповіщення майже одночасно із тим як Яковенко здійняв погляд на стіну сірої будівлі.

З губи текла кров, яку хлопцю зараз було дуже не рекомендовано втрачати. Він прокусив її в спробах не видати звуків несамовитого плачу. Сльози текли рікою з його очей, а кисню здавалось би, взагалі не вистачає, немов він опинився глибоко під землею, не в змозі зробити вдих. Наст сповз спиною по сірій стіні, притискаючи до грудей руки у спробах ковтнути повітря, в перервах між нападами. Голова схилилася вбік і слина, соплі, сльози та кров полилися на землю, яка вже звикла до таких рідин поруч з цією будівлею. Зуби не відпускали кровоточиву губу, щоб не видати звуків – Тімур не повинен був чути, що Наст плаче. Хлопчик продовжував розмовляти з Яковенком, і як би той не хотів зникнути, не відчувати той біль душі, що розколювалася навпіл, він не міг цього зробити.