Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Я піду попрацюю, а ви відпочивайте! До відкриття магазину ще дві години! — сказав Франсуа і подався у підвал, де, крім просторої зали, містився і його маленький кабінет.

— Що будемо робити? — спитала Барбора, коли вони залишилися удвох.

— Поки що не знаю, — зізнався Андрюс. — Гадаю, ти можеш посидіти в книгарні. Тут тепло. А я поїду на рю де Севр. Побачити Поля. Може, ще когось розвеселю на двадцять—тридцять євро.

Барбора засмучено похитала головою.

— А що потім? Ти думаєш, він нам дозволить тепер жити в своєму книжковому магазині?

— Сьогодні вівторок, — Андрюс кинув погляд на стелю, немов на ходу міркував уголос. — Нам головне — перечекати до п’ятниці. А далі усе буде гаразд!

— До п’ятниці? — повторила Барбора. В її погляді змішалися сумна іронія та недовіра. Андрюс прочитав її думки.

— Я обіцяю, — сказав він твердо. — Усе буде добре! Повір!

— А кому мені ще вірити? — зітхнула Барбора.

Франсуа сам запропонував їм віднести наплічник і саквояж у підвальний кабінет. І сказав, що вони можуть хоч весь день сидіти в магазині.

— Нехай Барбі посидить, — Андрюс підхопив думку господаря книгарні. — А я піду і години до шостої повернуся!

Барбора, за яку все було вирішено двома ледве знайомими один із одним чоловіками, зняла з полиці подарункове видання Гоголя з ілюстраціями, влаштувалася на дивані і почала сердито гортати книгу, затримуючи погляд на ілюстраціях.

Андрюс попросив у Франсуа ножиці і перед тим як піти, акуратно розрізав вкрадені аркуші на окремі ресторанні ваучери.

Цього ранку, заходячи в кафе «Ле Севр», Андрюс уперше звернув увагу на значок із червоним кружальцем, схожим на апельсин, і написом «Ticket Restaurant», приклеєний до скла вхідних дверей. Побачив і автоматично ляснув себе по грудях, немов перевіряв, чи на місці гаманець. Гаманець, цього разу пухкіший, ніж зазвичай, лежав у внутрішній кишені куртки.

На своєму місці, точніше — за своїм столом сиділа і Сесіль, попиваючи каву. І ще кілька випадкових відвідувачів, котрі явно не мали стосунку до лікарняного корпусу навпроти, пили капучино, влаштувавшись за столом братів-албанців.

Андрюс, підвісивши за ручку до стільниці «свого» столу ціпок, що вилискував «золотом», і залишивши куртку на спинці стільця, підсів до Сесіль.

— Як у тебе? — Сесіль зраділа, схилилася до нього, щоб традиційно поцілувати в щічку.

— Нормально, — Андрюс кивнув.

Він справді почувався нормально, немов залишив за дверима кав’ярні всі неприємності та неспокій, зокрема й незвичну німоту в спині через ніч, проведену на підлозі.

— Месьє? — пролунав над головою баритон бармена, котрий нахилився над їхнім столом із горнятком еспресо на блюдці. Андрюс підняв очі і втямив, що господар закладу знову передбачив його замовлення.

Бармен поглядом спитав, на який із двох столів ставити каву: на той, де на спинці крісла висіла куртка Андрюса, чи на той, за яким він зараз сидів.

Андрюс поклав долоню на стільницю поруч із кавою Сесіль, і бармен усе збагнув.

— Et un cognac[60], — додав Андрюс французькою.

— Учора албанців заарештували, — повідомила Сесіль через хвилину. — Поліція облаву проводила на нелегалів. Ти паспорт носиш із собою?

В її погляді Андрюс прочитав щире занепокоєння. Кивнув.

Розмова потихеньку вичерпалася. Андрюс, усміхнувшись, подався за свій столик і вже там торкався до губ поперемінно то коньяком, то кавою. Мізкував про сьогоднішній вечір. До Андрюса повернувся неспокій. Він залишився наодинці із собою, а отже, наодинці із усіма своїми проблемами. У кав’ярню ніхто не зазирав, ніхто не шукав клоуна, ніхто не прагнув відволікти своїх близьких, котрі замешкали в цьому «лікувальному» місці, від хвороб і травм.

Захотілося зателефонувати Філіпу, але відразу згадалося прохання сліпого хлопчика не робити цього до четвертої години дня. Зараз він сидить за партою і слухає якийсь урок.

Знову заболіла спина. Андрюс відвів плечі назад, зробив щось на кшталт вправи, але неприємні відчуття нікуди не зникли. Захотілося пройтися, і він, відрахувавши дріб’язок із чайовими і залишивши гроші на столі, накинув куртку, взяв у руку ціпок і вийшов, на ходу кивнувши бармену та показавши жестом, що виходить ненадовго.

Сіре небо не вселяло оптимізму, але й не обіцяло дощу. Рю де Севр здавалася безлюднішою, ніж зазвичай. Перехожих майже не було. Андрюс перестав дивитися обабіч і йшов тепер, відштовхуючись ґумовим наконечником ціпка від асфальту при кожному кроці правою. Йшов, зиркаючи собі під ноги і думаючи про Барбору. Отямився від думок, зупинившись на перехресті. Зазирнув у вуличку, що відходила ліворуч. Помітив кілька магазинчиків і бістро і подався до цього комерційного оазису. На дверях китайського фаст-фуду його увагу привернув уже баче­ний значок, який повідомляв про те, що тут приймають до оплати ресторанні ваучери. Зайшов. Витягнув із гаманця один, показав китайцеві, котрий стояв за прилавком. Той кивнув. Андрюс, розгледівши під склом прилавка пропоновані страви, вибрав курку в кисло-солодкому соусі та рис. Китаєць нахилився над рядами металевих контейнерів із готовою їжею. Набрав на тарілку рису та курки. Зважив разом із тарілкою і засунув у мікрохвильовку.

Повернувшись у «Ле Севр», Андрюс здивовано завмер перед своїм столиком. Погляд його був прикутий до таблички «Réservé», яку він не раз бачив на столику Сесіль за її відсутності. Сесіль і зараз була відсутня, і така ж табличка охороняла спокій її столика. Але для кого був зарезервований столик Андрюса?!

— Oh, seigneur est de retour![61] — долинув з-за спини голос бармена.

Бармен вийшов у залу, витираючи мокрі долоні об чорний мішкуватий светр, зняв зі столу табличку і жестом запросив Андрюса сідати на своє місце.

— Un café? — спитав привітно.

Андрюс кивнув, зачепив блискучий ціпок руків’ям за стільницю.

Через півгодини білявка років тридцяти в зеленому плащі й такого ж кольору непромокальному, легко виблискуючому цератовому береті забрала його в дитячий корпус до свого сина — рудоволосого товстуна, мабуть, із тисячею веснянок на носі та пухких щічках. Хлопчисько, якому було років із п’ять, так захопився появою рудоволосого клоуна, що очей не зводив із його червоного пухнастого носа на ґумці, майже не помічаючи всі інші зусилля клоуна. Тільки за допомогою «золотого» ціпка Андрюсові вдалося «відчепити» дитячий погляд від носа. І тут же малюк із захопленням задивився на обертання в руці у клоуна ціпка, що раз по раз перетворявся в кругле золоте сонце.

Закінчивши клоунаду в палаті у рудого шибеника й отримавши свій гонорар від удячної матусі, Андрюс піднявся поверхом вище до Поля.

— Ти знову завчасно! — зрадів Поль, піднявши голову з подушки.

— Краще раніше, ніж пізніше!