Читати книгу - "Забудь-річка"

все дізналася, як машину орендувала.

— Ну ти даєш! — Степан завжди дивувався її організаційним здібностям, а насправді що тут такого? Це чоловіки краще сто кілометрів проїдуть, аніж щось запитають, а для жінок спілкування — цілком природній процес.

Компанія тим часом вивантажувала речі, і у цій справі найбільше шуму і найменше користі було від опецькуватого дядька, який, проте, поводився як глава сімейства.

— Де наш транспорт? — голосно запитав він, коли попри цінні вказівки родині вдалося успішно завершити розвантаження.

— Та йо. Он-де вузик! — махнув рукою водій.

— Вузик! — чомусь обурено повторив голова сімейства. — Вони називають це вузик. А між іншим вузик — це просто вантажівка. А тут я бачу, зовсім не просту вантажівку. Тут я бачу пасажирську модифікацію знаменитого шишарика — радянського ГАЗ шістдесят шість.

— І тобі буде компанія, — стиха пирснула Уляна.

— Подивимося, — філософськи зауважив Степан.

Вони взялися за клумаки та разом з новоприбулими посунули до вказаного шофером «вузика». Штурм вузької та незручної драбини до кузова став серйозним випробуванням для старшої частини великого сімейства. І якщо жінці вистачило допомоги хлопця, щоб вибратися на високий перший щабель, то голова родини своїми цінними вказівками та схильністю до непередбачуваних рухів, надовго заблокував вхід. Довелося вже й Степанові приєднатися до процесу, і всупереч несвідомому але впертому шкідництву з боку старого, просто-таки силоміць запхати його всередину.

Далі чоловіки завантажили валізи, клумаки та чохли зі спорядженням, не розбираючи, де чиє — на місці буде видно, ну а посадка найлегших у компанії — жінок та дітей — минула й зовсім гладко.

— Дякую, молодий чоловіче! — голова сімейства простягнув Степанові руку і ґречно підвівся з сидіння, але тут-таки завалився назад, бо машина рушила.

Степан все ж таки зловив долоню старого та відрекомендувався.

— Георгій Олександрович, — у свою чергу відгукнувся той. — Це мій син Анатолій з дружиною Світланою та сином, а моїм відповідно онуком, Олексою. А це моя дружина.

— Наталя, — посміхнулася жінка.

Степан також відрекомендував своїх супутників.

— Вперше туди? — запитав він ввічливо.

— Ми — так, — підтвердив старий. — Толя зі Свєтою вже років п’ять їздять. П’ять? — розвернувся він до сина.

— Так.

— А цього року взяли нас із собою.

— Там гарно дуже, — пояснила Світлана, але її фраза потонула у дружному жіночому зойку, бо машина так різко перехнябилася, що, здавалось, ось-ось завалиться набік.

Уляна визирнула крізь віконце і рефлекторно притиснула Настуню до себе, бо жодної дороги не побачила, а лише гірську річку, яка в’юнилася між каміння і криги, та урвище під самими колесами. Героїчним зусиллями вона зупинила в собі хвилю переляку і обережно поцікавилася:

— А ми не перекинемося?

— У жодному разі! — урочисто проголосив Георгій Олександрович. — Ця машина унікально збалансована за центром ваги. Вона навіть була на озброєнні десанту, бо при скиданні з парашутом завжди ставала на чотири колеса.

Тут всюдихід знову хитнуло, і всі вимушено вхопилися хто за що.

— Скидання з парашутом не бачив. Бачив як шишарик по самі мости у піску вигрібає на бархан. Але кабіна розташована над колесами, — зауважив Степан. — Коли наїде на міну, тих, хто в кабіні, доводиться збирати по частинах.

— Ви служили в Афганістані, — діагностував голова сімейства.

— Поруч, — відгукнувся Степан. — Але там теж були міни.

— Ну, у нас тут мін, дякувати Богу, нема. А от переваги цієї легенди радянського автопрому нам зараз дуже і дуже стають у нагоді.

Неначе почувши ці слова, машина зупинилася і почала здавати назад, з’їжджаючи схилом і знову небезпечно перехняблюючись. За кілька секунд з-за рогу з’явився величезний лісовоз, що рухався назустріч.

— Мамо! — сказала Уляна. — Якби я знала, що тут так страшно, ні за які гроші сюди б не попхалася.

— І я, скільки разів сюди їздила, все одно не можу звикнути, — підтримала молодша жінка, яку голова відрекомендував як Світлану.

Старша лише голосно зітхнула.

Чоловіки, як завжди у подібних ситуаціях, переможно посміхалися, немовби сам факт того, що комусь поруч лячно, додавав їм певності у собі. А Настуня на диво спокійно переживала пригоду — примостилася біля віконця і роззиралася навкруги. Для неї це було чимось на зразок каруселей.

Здавалося, подорож не закінчиться ніколи. Машина повзла нагору, постійно хилячись і надривно ревучи двигуном. Кілька разів пропускали зустрічних, пірнаючи у карман дороги, кілька разів бачили, як зустрічні у кармані пропускали їх. Перші будинки, які виникли за вікном, подарували Уляні надію, що ось-ось усе закінчиться, але й після них їхали ще далеченько, так само без асфальту, понад урвищами, замерзлими річками, просто вирубками, а чи то лісовими вітровалами.

Говіркий попутник від історії автопрому абсолютно органічно перейшов до історії цього краю. Час від часу потужно сякаючись у свій величезний носовик, якщо не сказати носовичище, він просторікував про п’ять країн, яким належало Закарпаття, про Гуцульську республіку і Карпатську Україну, про Руську трійцю, москвофільство русинів і підтримку Росією русинського сепаратизму.

— Ви гадаєте, просто так зараз ведуться розмови про визнання русинів окремою нацією, а русинського суржику окремою мовою? Тут закладається фугас не тільки під культурну, а й під територіальну єдність України!

Здається, йому не потрібні були співрозмовники, бо молоді тихенько балакали про щось своє, дружина сиділа мовчки, періодично поглядами натякаючи чоловікові на необхідність застосувати носовика, Уляна безнадійно боролася зі страхами, а діти, що встигли вже познайомитися, тепер вдвох прилипли до вікна. Лише Степан із ввічливості відповідав подеколи кількома словами.

— Вони витягають з наукового маргінесу цього Маґочія, — кипів обурено Георгій Олександрович про якісь йому одному відомі проблеми. — І за ним повторюють, що русинів більше мільйона. Це при тому, що при перепису так себе визначили лише десять тисяч. Завтра окремою нацією себе оголосять мешканці Троєщини! Їх вже точно більше.

А машина тим часом зробила черговий поворот у невеличкій ущелині і, здолавши крутий підйом, зупинилася між невеликими будинками просто під нижньою станцією підйомників, де фінішували і знов ставали у чергу на підйом аматори зимового екстриму.

Уляна чесно і віддано нудилася, поки родина отримувала задоволення на гірці. Настуня, яку першого ж дня віддали у навчання інструктору, боролася з непокірними лижвами, що ніяк не хотіли триматися купи, та з підступним підйомником зі смішною назвою «бугель». По-гірському суворий на вигляд, але дуже уважний та досвідчений у