Читати книгу - "Забудь-річка"

роботі інструктор Дмитро опікувався своєю ученицею, щоб випадкове падіння, чи, не дай Боже, травма не відбили бува бажання засвоювати нову забаву. Сам він, як з’ясувалося, був у минулому майстром спорту, а відколи спуски перетворилися на прибутковий бізнес, почав заробляти своєю майстерністю.

Степан швидко знайшов спільну мову із молодим подружжям попутників, чий син Олекса вже впевнено стояв на лижвах, а зараз на навчальному схилі засвоював модний сноуборд. І поки до самого смерку батьки Олекси разом зі Степаном носилися по горах, Уляна чергувала біля навчальної траси і терпляче виконувала святі мамчині обов’язки — перекусити, пити, пісяти, витерти шмарклі, постерегти лижви або збігати за взуттям. Олекса, до речі, дуже придався їй як досвідчений вже гірськолижник, бо щиро опікувався Настунею і навіть супроводжував під час підйомів на небезпечному бугелі.

У такому от стоянні-ходінні попід гіркою Уляниним компаньйоном несподівано став Георгій Олександрович. Сам він на лижвах не катався, але мав у руках взяті у прокаті палиці, за допомогою яких долав круті гірські стежки у прагненні набратися здоров’я, повітря та естетичних вражень. Дружина його Наталя попри чудову порівняно з чоловіком форму, обмежувалася прогулянками до найближчої колиби, а більшість часу проводила у номері.

Старий виявився чудовим співрозмовником, бо, здається, знав усе на світі і мав на це все власну точку зору. І власне за цю точку зору Уляна й охрестила його «песимістом-шістдесятником». Георгій Олександрович, почувши це визначення, відхрестився від нього, заявивши, що, по-перше, це тавтологія, масло масляне і хибний плеоназм, адже шістдесятники не можуть бути оптимістами, бо в молодості цьому заважала система, а зараз — вік. Крім того, він не годиться у шістдесятники через молодий вік (і тут не кокетував), але погоджується, що перетинається з ними ідеологічно, адже разом із ними пережив стільки розчарувань, що абсолютно точно знає тепер, де і як саме їх наступного разу обдурять. От, наприклад, всі у дві тисячі четвертому кричали: «Ю-щен-ко! Уря-я!», а він, Георгій Олександрович, ще тоді сказав, що оточення перетравить Ющенка, як удав кролика. Ну, і хто був правий?

— Тому що це був чітко розрахований план. Треба було утилізувати народну енергію, і вони утилізували її за допомогою слабкого лідера. Слабкий лідер виростив у душах українців потужне розчарування, тож про жоден новий майдан вже не може навіть бути мови. І не кажіть мені, що це була революція. Помаранчева чи якась інша. Саме тому, зверніть увагу, Майдан ніхто й не розганяв. Бо розганяти його — це підвищувати тиск. Вони просто імітували перемогу — і українці знову залягли по диванах.

Уляну чомусь зачіпали такі слова:

— А як же мільйони людей, які вийшли тоді на вулиці? Хіба це не революція?

Георгій Олександрович мудро посміхався:

— Пам’ятаєте Ленінське визначення революційної ситуації? Хоча звідки вам? Так от, революційна ситуація за Леніним, а він розумівся на революціях, це коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по старому. А тепер подивіться на нас. Верхи по старому живуть? Живуть, аж гай шумить! І навіть президент тепер у нас той самий, що тоді всі проти нього повстали. Та й низи тихо сопуть у дві дірки. Отак от. А революції без революційної ситуації не буває, навіть не думайте. І «мільйони людей», хоча хто їх тоді рахував? — не аргумент. У дев’яносто першому теж мільйони виходили. А поміняли що? Тільки герб і прапор.

— Ну а молодь? — чіплялася за останню соломинку Уляна. — Ви не вірите в нашу молодь?

— У молодь я вірю. Молодь не пропаде. Молодь буде успішною. Тільки більшість, на жаль, не в цій країні. Оно візьміть, скажімо, мого Толю. Він програміст. Працює на закордонних замовників. Щоб зменшити податки, оформився приватним підприємцем і отримує зарплатню, як казали в мої часи, з-за бугра. Від буржуїв. Я питаю, чому тоді просто не виїхати за кордон? А він — тут податки менші й ціни нижчі. Податки й ціни! Ви розумієте? І це мій син, який, до речі, ночував тоді на Майдані.

Такі суперечки переривалися зазвичай появою малого Олекси, який повідомляв про якусь Настунину потребу, яку треба було негайно задовольнити. Але потім усе знову поверталося до розмов на різні теми на снігу попід гіркою або у колибі біля полум’я каміна, яке слугувало як для затишку клієнтів, так і для смаження шашликів.

На гірці усі як один підживлювалися глінтвейном з місцевого закарпатського вина. Рецептура цього вічного напою кардинально мінялася від колиби до колиби, але тут, біля підйомників, була найгармонійнішою. Саме такий любила Уляна — доміру солодкий та доміру міцний з ароматом мускатного горіха та апельсина. А от її вимушений компаньйон обмежувався лише чаєм з трав. «Я в житті стільки випив, що ви не перепливете», — відповів він на німе запитання, і більше воно не поставало.

Другого ж дня під час посиденьок біля каміна Уляна виклала Георгію Олександровичу складну проблему своїх зі Степаном предків. Старий прийшов у захват.

— У цьому історія цілого покоління! — пафосно прорік він. — Ні, ви просто зобов’язані знайти усіх трьох.

— Усіх трьох? — здивувалася Уляна. Особисто її цікавив в першу чергу власний дід.

— Звичайно! По-перше, тільки так ви можете отримати певність, хто з них насправді є ким. А по-друге, і це головне, зможете зібрати їх знову докупи, після того, як розкидала війна — нехай і не фізично, але у пам’яті. — Георгій Олександрович замислився. — Треба шукати за кордоном. Ви знаєте, скільки наших бійців і з УПА, і полонених з Червоної армії залишилося там? Тисячі. І нащадки зазвичай добре зберігають пам’ять. У Радянськім Союзі, звичайно, шукати значно складніше — тут такі майстри сліди замітали, що не тільки окремі люди, цілі народи у Літу канули. Чи як її в Україні називали — Забудь-річку.

— Забудь-річку? — здивувалася Уляна. Вона вперше почула цю назву.

— Так. Забудь-річка тече між нашим і потойбічним світом. Наші предки вважали, що коли душа переселяється з одного світу в інший, вона перелітає через Забудь-річку і забуває все, що було на цьому боці. Для надійності. Помер — перелетів і забувся. Народився — перелетів назад і знов забувся. Тому ми не пам’ятаємо, що було з нами в минулих життях. Відчуваєте, яка потуга у цьому образі? Особливо у тому, що він діє на два боки — туди і назад. Це вже космогонія, шановна! І ніяк інакше.

Уляна зітхнула, дивлячись на спалахи вогню