Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 30: Вогонь, кров і Габріель

Габріель і Сапфір стояли на березі річки, що пульсувала, мов живий організм, що дихав разом із ними. Кров, темна і жахлива, що спливала на поверхню, несла з собою не тільки жахливі образи, а й відчуття власної сили, яку не можна було оминути. Вона була ніби жива, її течія грала з вітром, ледь чутно журчала і спокушала їх до руху, манила, як загублений шлях додому, так і безжальна яма, що поглинула все навколо. У її кровавих водах, наче в дзеркалі, відбивалися не тільки обличчя, але й душі, зіткані з болю, відчаю і спокуси.

— Ми не можемо її ігнорувати, — прошепотів Габріель, дивлячись, як збурена річка поглинає усе навколо себе. Його голос ледь долинав до вух, затоплений незрозумілим тремтінням. Всі випробування, що доводили його до краю, здавались лише затишшям перед цією непередбачуваною бурею.

Сапфір глибоко вдихнув, його очі, мов дві безкрайні безодні, вдивлялися в кроваву річку, шукаючи відповідей, яких не існувало. Він відчував, як з кожним кроком від серця відривається шматок впевненості, а річка все гучніше шепоче про невідоме майбутнє. Його ноги самі рухались вперед, немов обидва були потягнуті чимось, що не можна було пояснити словами. Відчуття тяжкості в повітрі ставало сильнішим, вогкий запах металу огортав їх, нагадуючи про жорстокість того, що вже сталося, і того, що лише наближалося.

Річка пульсувала, як серце цілої всесвіту, яке вибивалося з ритму, обурюючи все живе навколо себе. Її поверхня, наче жива шкіра, що не може загоїтися, постійно змінювала свій вигляд: кров бурлила, хлюпала і розбризкувалася, немов залишаючи сліди незгладимої травми на кожному з кроків.

Вони йшли повільно, зближуючись із течією, з кожним кроком розуміючи, що річка, здається, стала їхнім єдиним проводирем у цьому хаосі. Вони йшли разом, але кожен відчував цей шлях по-різному. Габріель, ніби підкорений своїм внутрішнім демонічним покликом, відчував потяг до води, до її безмежної темної сили, що вабила і лякала одночасно. Сапфір же був більш обережним. Його душа, тягнучись до правди, хотіла зрозуміти, чому саме ця річка володіє такою магічною притягальністю, чому вона так впливає на всіх, хто намагається стати її частиною.

— Що ми знайдемо, якщо підемо далі? — запитав він, його голос залишався холодним, хоча в душі назрівала буря запитань, на які не було відповіді.

Габріель глянув на хлопчика, його погляд був сумний і проникливий, але в ньому вже не було того сумніву, що колись був. Тепер він був частиною цієї течії, і вона — частиною його.

— Це не питання, Сапфір. Ми знаємо відповідь, але ми не можемо повернутись. Річка не дає нам вибору.

Їхні кроки зливались з ритмом води, що журчала в темряві, і хоча вони рухались разом, відстань між ними і цією жахливою красою ставала все більш незбагненною, важкою, як сама доля, яку вони обрали. Вони йшли у темряву, не знаючи, що чекає попереду, але відчуваючи, що ця річка вже стала їхнім шляхом.

Тіло Габріеля важко торкалося землі, коли він крокував поруч із Сапфіром, і його тінь змішувалася з її, мов дві лінії, що переплітаються в безкраїй ночі. Стежка, по якій вони йшли, була вузькою та тісною, обвитою заплутаними коріннями дерев, що наче живі, простягали свої сухі пальці до небес. Темрява накривала їх поступово, але ще не могла приховати того, що перед ними розгорталося. Річка, пульсуючи та бурлячи, відкидала на землю темні відблиски, як живий, розлючений звір, який все ще не міг знайти свого спокою.

Західне сонце, що вже почало ховатися за горизонтом, розривало небесну тінь червоними смугами, мов велика зловісна рана, що прорізала світ. Червоне світло, що падає на землю, огортало кожен крок, і це світло не було теплим, а, навпаки, спалювало, мов вогонь, що не приносив полегшення. Тіні, які все ще танцювали на землі, здавалися спотвореними, їхні контури розмивались у червоному світлі, і кожен рух несе за собою передчуття чогось непередбачуваного та непоправного.

— Це не просто річка, — прошепотів Сапфір, його голос, хоч і був тихим, як шепіт вітру серед старих руїн, здавалося, не належав до цього світу. Його темні очі, спостерігаючи за течією, знаходилися в постійному пошуку, шукаючи відповіді в тому, що не могло дати жодного пояснення.

Габріель не відповів одразу. Його погляд був затуманений відчуттям, яке здавалося, пронизувало його зсередини, проникаючи в кожну клітину тіла, немов страх і спокуса перепліталися в єдине, невіддільне. Вся його сутність відгукувалася на річку так, ніби вони вже були частиною її невидимого потоку, змушені слідувати за її ритмом.

— Червоний, — тихо промовив Габріель, його голос знову розсіяно влився в навколишній простір, — це не просто колір. Це знак. Вогонь, смерть, кров... Все це зливається в одну непереможну силу, і ми стоїмо на самому краю її володарства.

Червоне світло західного сонця відбивалося від поверхні річки, підкреслюючи її темну безодню. Вода виглядала як червоне полотно, що невпинно рухалось, вируючи, наче кров в тілі старого Бога, що прокинувся від тривалого сну. Річка не була звичайною річкою, вона була безжальною, вона не мала кінця і не мала початку, і кожен, хто наближався до її берегів, втрачав не тільки шлях, але й час.

Усе, що їх оточувало, дихало зловісною гармонією, яка лякала і притягувала водночас. Ліс, що стояв поруч, був мертвою тінню своїх колишніх величних дерев, що з часом стали лише абстрактними формами. Птахи, що зазвичай співають на заході, мовчали, як наче їм було заборонено підіймати свої голоси. Небо розтягувалося в червоний полотно, не залишаючи жодної іншої фарби, окрім цієї, що давала відчуття кінця світу.

Сапфір підняв голову, його погляд метнувся до неба, де буря, здається, вже не просто наближалася — вона була частиною цього світу, і вони, безсумнівно, йшли до неї. Сліди їхніх кроків, що залишалися на землі, зникали миттєво, наче поглинені цією червоною туманною тінню, що пронизувала весь світ.

— Червоні води несуть із собою не тільки смерть, але й те, що ніколи не повинно було бути забутим, — додав він, знову звертаючись до Габріеля, але його слова не вимовлялися, а скоріше поглиналися самим середовищем, що відчувалося як велика й бездушна плинова сила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍