Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель тихо кивнув, бо його розум уже давно не був здатен оцінити все, що відбувалося. Він відчував лише те, як його кроки відлунювали в тиші, що була невидимою, але всеохопною. Річка знову привертала їх до себе, наче в погоню за чимось давно втраченим, але вже неможливо знайти.

Їхні тіні зливались із червоним горизонтом, і вони рухались далі, слідуючи за потоком цієї дивної річки, від якої не можна було втекти, і яка несла в собі вічне питання: що ж там, на іншому боці темряви?

Крокуючи через темний ліс, де дерева стояли, мов древні, безжальні сторожі та їхні коріння виглядали, як руки, що тягнуться в глибину землі, Габріель і Сапфір все більше відчували тягар незвіданого. Течія річки все ще вела їх, її бурчання було постійним супутником, і з кожним їхнім кроком цей звук ставав все гучнішим, наче передвіщав щось невимовно страшне. Ліс вбивав будь-яке почуття спокою, перетворюючи їх на два фрагменти цієї нескінченної темряви, яку важко було відрізнити від сутності самих дерев. А потім, серед цього хаосу природи, вони натрапили на те, що було більш жахливим, ніж усе, що вони пережили до цього часу.

Перед ними відкрилася площа, і серед лісу стояли кромлехи. Стародавні камені, потріскані, покриті мохом і лишайниками, вони оберталися в коло, наче магічний бар'єр, що приховував від очей усе, що було в його серці. Ці кромлехи здавалися не просто спорудою, а живою істотою, що спостерігала за ними, обвиваючи їх, немов заплетена між собою нитка долі.

Габріель і Сапфір наблизилися до центру, їх серце билось з шаленою швидкістю, їхній розум відмовлявся приймати те, що вони бачили. Кольори навколо почали розмиватися в червоному сяйві, що падало з небес. В центрі кола стояла споруда, дивна й зловісна. Це було щось середнє між троном і в'язницею — металевий, розплавлений, ледь схожий на готичний престол, але одночасно це було щось більше — щось, що не мало жодного місця в людській реальності. І тут, в самому центрі, сиділа фігура.

Габріель завмер. Кров застигла в його жилах, а повітря навколо стало густим, немов туман. Він не міг повірити своїм очам.

Це був він. Це був він сам — однаковий, точнісінький, як дві монети, що виглядають однаково. Чоловік, прикутий до цього металевого, розплавленого престолу, був точно такою самою копією Габріеля. Це не була просто тінь або відображення, не магічна ілюзія, як ті, що вони зустрічали раніше. Ні, це був реальний Габріель, його тіло, його обличчя, але щось було в ньому, що робило цей образ нестерпно страшним.

Чоловік був прикований до престолу металевими прутнями, що проникали в його шкіру, проколюючи його руки і ноги, і з кожним моментом ці металеві леза здавалися все більш болючими. Його очі були закриті, але обличчя, незважаючи на страшні поранення, було майже незбагненно красивим. Це була краса, яка була не для живих, а для міфічних створінь, забутих Богами. Його чорне кучеряве волосся спадало на лоб, безладно й чудово, створюючи враження, що його вигляд — це втілення всіх жахливих мрій.

Його тіло було покрите численними ссадинами, порізами, кожна рана нагадувала про болючі часи, що він пережив, сидячи в цій металевій пастці. Здавалося, навіть біль не був здатний повністю вбити його, бо він був живим символом стійкості, але ця стійкість була зламана й обеззброєна.

І його одяг — майже зовсім розірваний. Тканина чорних штанів, що колись була міцною, зараз стала більше схожою на шорти, частково затягнуті на ногах, а майка, що облягала його плечі, нагадувала шматок тканини, який залишився після невідомої бурі.

Здається, навіть часу не вистачало, аби його больові відчуття зникли. Він був все ще красивим, але краса ця була не людською. Вона була темною, і навіть його перебування тут, в цьому місці, залишало після себе відчуття, що він є частиною цієї жахливої картини, цього магічного прокляття.

Габріель не міг дихати. У нього було відчуття, що земля тремтить під ногами, і річка позаду, що пульсувала як невидима сила, все ще манила їх до цього місця. Сапфір, поруч, стояв так само, не в змозі вимовити жодного слова. Вони дивилися на цю жахливу копію, яка сиділа перед ними, вражені не тільки його виглядом, але й тим, що це могло означати.

Чи це була частина його майбутнього? Чи можливо це була якась пастка, що чекала на них, щоб зловити кожного, хто наблизиться до цього місця?

Не було відповіді. Лише тиша, що була важкою, як сама смерть, і кроваве світло, яке освітлювало цей проклятий трон.

Габріель зробив крок вперед, кожен рух був обережний, повний сумнівів і тривоги. В повітрі важко пахло металом і старовиною, наче самі простори цієї землі були виткані з болю, що ніколи не вщухає. Навколо нього була пустка, і тільки гул від кожного його кроку лунав від металевого трону, що стояв у центрі цього місця, мов тінь з іншого світу.

І ось, коли його погляд знову зустрів обличчя копії, розплавлене полотно металевого трону почало здригатися, як дихання розпеченого звіра. Чоловік, прикутий до цього кошмарного престолу, не ворушився, його очі все ще були заплющені, але в тому, як він сидів, була якась неможлива для живого істоти велич, яка захоплювала дух. Він був частиною цього місця, цієї тіні, цього металевого кошмару.

— Не підходь до нього, Габріелю! — стиснувши зуби, шепотів Сапфір, його маленька постать виділялася в темряві, немов слабке світло в безкрайньому морі. —Це не ти. Це пастка. Відступи!

Але Габріель не зважав. Його серце билося з шаленою швидкістю, але він не міг зупинитися, не міг відвернутися. Він був приклеєний до цієї миті, як муха до павутини, і цей погляд, ця зловісна копія, що сиділа перед ним, володіла ним. Вона манила, як чорна діра, поглинала його розум, вкрадала кожну думку.

І ось тоді, коли відстань між ними стала нестерпно малою, і Габріель вже майже торкався металу, що охоплював його двійника, цей чоловік на троні, його копія, повільно відкрив очі.

Ті очі були не блакитними — вони були темними, мов нескінченні ночі, від яких тремтіло саме повітря навколо. І хоча вони світлились, мов зірки, в них була не жага до життя, а безодня, що поглинала всі світла і надії.