Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Шенгенська історія. Литовський роман

Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

208
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 193
Перейти на сторінку:
— відповів Андрюс сідаючи.

— Що, Бенуа вже виписали? — спитав, озирнувшись на акуратно застелене сусіднє ліжко.

Поль кивнув.

— У що пограємо? — поцікавився Андрюс. — Може, знову в таємниці? У мене якраз з’явилася нова...

Поль насторожився.

— Ти зробив щось дуже погане? — пошепки спитав він.

— Ні, — Андрюс хитнув головою. — Я став бездомним. Ми з Барбі стали бездомними волоцюгами. Довелося залишити квартиру...

— Але це ж тимчасово, — спробував заспокоїти його Поль.

— Звісно, — підтримав думку Поля Андрюс. — Певна річ, тимчасово. Але зі мною таке вперше. І знаєш, це страшне відчуття. Ніби ти втратив усе! Неначе вийшов із трамвая в пустелі. І опинився сам. І ні трамвая більше, ні рейок, ні дороги... Треба кудись іти, а навколо лише пісок!

Поль замислено всміхнувся.

— Париж — не пустеля, — сказав він. — Тут так багато людей! Хтось обов’язково допоможе!

— Ну, це я образно, — Андрюс закивав. — Звичайно, багато людей. І вже допомогли! Знаєш, де ми минулої ночі ночували? У книгарні! Я на підлозі спав. Тепер спина болить.

— У книгарні спав? — очі Поля спалахнули. — Там цікаво?

— Авжеж, — погодився Андрюс. — Цікаво...

А сам подумав: «Навіщо я навантажую дитину? Йому все одно цього не збагнути!»

— Хочеш, у шашки пограємо? — запропонував Андрюс.

— Хочу! — погодився Поль.

Вони зіграли три партії, й усі три партії Поль виграв, навіть не ворухнувши й пальцем. Може, він і не міг ним ворухнути. Андрюс цього не знав, поглядаючи іноді на плед, під яким вгадувалися «закуті» в металеву конструкцію нерухомі руки хлопчика. Звісно, Андрюс піддавався. Йому подобався блиск в очах Поля, коли його шашка проходила в дамки і відправляла білі шашки Андрюса за край дошки, на тимчасовий «цвинтар» для переможених.

Перед тим як піти, Андрюс, як зазвичай, відчинив тумбочку і витягнув із конверта, що лежав там, двадцять євро.

— Візьми більше, — сказав йому Поль. — Візьми все, там, мабуть, сто! Просто наступного разу не будеш брати! Тобі зараз треба перестати бути бездомним!

Андрюс завмер. Почувався незатишно. Але руки самі знову взяли конверт і витягли звідти всі гроші.

— Ось, візьми! — простягнув Андрюс Полю свій «золотий» ціпок. — Це тобі в дарунок. Стане в нагоді!

— Дякую! — білозуба посмішка на чорному обличчі хлопчика змусила і самого Андрюса всміхнутися. — Постав тут, — Поль вказав поглядом на простір між узголів’ям ліжка і білою тумбочкою. — Щоб я бачив.

— Може, поки ти тут, я його буду у тебе позичати на годинку? — продовжив Андрюс, приставивши ціпок до бічної стінки тумбочки. — Ну щоб розвеселити когось із інших дітей! ­Гаразд?

— Певна річ, — погодився Поль.

Вийшовши до лікарняної арки, Андрюс зателефонував Філіпу. Захотілося побачитися і з ним.

— Я сьогодні на додаткових заняттях, — із сумом в голосі пояснив хлопчик. — Давай завтра!

— Гаразд. А на вихідні у тебе плани залишилися незмінними? — обережно перепитав Андрюс.

— Ні, все, як домовлялися. Ти ж із нами поїдеш?

— Так, звісно. Ми з Барбі дуже хочемо до тебе поїхати!

— Чудово! Звідки вас забирати в п’ятницю? Мама на машині буде.

— Від кав’ярні «Ле Севр».

— Гаразд. Тоді в п’ятницю після обіду в кав’ярні!

— А завтра? — спитав Андрюс. — Завтра у тебе буде час на чай і тістечка?

— Так, завтра буде! — впевнено сказав Філіп. — Завтра я з другої години вільний!

Андрюс сховав мобільник у кишеню куртки і вийшов із арки на вулицю. Легка втома немов підказала йому, що робочий день скінчився і можна їхати додому. У дім, якого немає. Зробивши кілька кроків у бік станції метро, Андрюс спинився. Виникло відчуття, що він щось забув або втратив. Очі самі опустилися на праву руку. Всміхнувся. Збагнув, що рука, яка так швидко звикла до ціпка, «поскаржилася» на його відсутність.

У книжковій крамниці він дізнався від Франсуа, що Барбора пішла кудись близько одинадцятої ранку і ще не поверталася. Андрюс не здивувався. Зателефонував їй.

— Ти де?

— У Бельвілі, — відповів її голос, сумний і спокійний.

— А що ти там робиш?

— Гуляла з собакою, а потім шукала в парку одну знайому.

— Я не знав, що в тебе там є знайомі, — загальмовано промовив Андрюс, ніби не знаючи, як реагувати на її слова. — І ти її знайшла?

— Атож.

— Ну а тепер що робиш? Адже вже темно! — Андрюс пом’якшив інтонацію, йому хотілося, щоб Барбі відчувала, що він про неї турбується.

— Тепер? — перепитала вона. — Сиджу в кав’ярні навпроти нашого будинку.

— Нашого колишнього будинку, — поправив її Андрюс.

— Не можу звикнути, що він «колишній», — сказала вона з гіркотою.

— Треба звикати, — повчально сказав Андрюс і тут же продовжив, але вже без твердої впевненості в голосі, швидше прохально: — Треба швидше звикати. Та й їздити тобі туди не треба. Вона тебе побачить!

— Вона?! — якось байдуже промовила Барбора. — Ну то й що?

— Ти можеш зараз приїхати сюди, у книгарню? — продовження цієї розмови здалося Андрюсові марною справою. — Я чекаю!

— Гаразд, я пішки пройдуся. Я ж дорогу пам’ятаю.

— Ні, прошу тебе! Сядь у метро! Адже це лише одна пере­садка.

— Згода, — здалася вона. — На якій станції виходити?

— Яка тут станція метро? — Андрюс гукнув господаря книгарні, який стояв за касою, спиною до вітрини.

— «Шеман вер», — повідомив Франсуа. — У перекладі «Зелена дорога». Восьма лінія метро від площі Републік в бік Бастилії!

Андрюс слово в слово повторив Барборі інструкцію. І пообіцяв зустріти її на виході з метро.

Франсуа цього вечора ночувати в магазині наміру не мав. Барбора не обдурила і приїхала на метро якраз перед закриттям книгарні. Втомлена та небагатослівна. Тільки спитала Андрюса:

— Ти щось придумав?

— Поки що ні, — зізнався він.

Цю ніч їм спалося краще. У темряві та тиші підвальної зали, де Барбі лягла на похідній розкладачці Франсуа, а Андрюс — знову на підлозі, але тепер поруч із нею.

О шостій ранку згори долинув телефонний дзвінок. Він проник у сон Андрюса, як сигнал розумного будильника, який не заспокоїться, поки не доб’ється свого — змусити сплячого не тільки прокинутися, але й піднятися. Дзвінок долинав із торгової зали.

Андрюс поспішив нагору, прагнучи, щоб знову настала тиша, ніж бажаючи відповісти тому, хто дзвонив. Однак тільки-но він підбіг до каси, біля якої стояв телефон, знову стало тихо.

Голий, у спідньому, серед книжкових стелажів і полиць, він почувався інопланетянином, що потрапив у

1 ... 102 103 104 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Шенгенська історія. Литовський роман» жанру - Сучасна проза 📚📝🏙️:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Шенгенська історія. Литовський роман"