Читати книгу - "Вибрані романи"

мало. Я не знаю спокою. А надто ночами на мене навалюється самотність, і я не стуляю очей до ранку.

— Після вечері виходь гуляти, адже нещодавно ти часто виходив із дому, й не повертайся, поки тобі не захочеться спати. Треба лягати в ліжко тоді, коли тебе змагає сон.

— Але я відчуваю навкруг себе порожнечу...

— Відчуваєш порожнечу, маючи трьох дітей?

— Але вона була незамінна...

— Мабуть, що так... Хоч ви, чоловіки...

— Ти не віриш, що я палко її кохав...

— Ми постійно когось втрачаємо. Не так давно я втратила свого дядька, а потім і свою сестру, твою Росу. Доки вона не померла, я не знала, як я її любила. Я знаю це тепер, коли доглядаю її дітей, ваших дітей. Ми любимо мертвих у живих...

— А може, ми любимо живих у мертвих?..

— Не мудруй занадто.

І щоранку після того, як Раміро підводився з ліжка, його зовиця заходила до спальні й розчиняла навстіж двері на балкон, кажучи собі: «Щоби вивітрився чоловічий дух». А потім намагалася уникати зустрічей з ним, і завжди підходила до нього з якоюсь дитиною.

Сидячи у кріслі, в якому мала звичку сидіти небіжчиця, вона спостерігала за тим, як гралися малята.

— Я хлопчик, а ти всього лише дівчинка, — сказав одного разу своїй сестричці Рамірін своїм тоненьким голоском.

— Раміріне, Раміріне, — докірливо кинула йому тітка, — що це? Ти вже починаєш бути брутальним, бути чоловіком?

Одного разу прийшов Раміро, покликав свою зовицю і сказав їй:

— Я розкрив твою таємницю, Хертрудіс.

— Яку таємницю?

— Про твої взаємини з Рікардо, моїм братом.

— Так, він справді чіплявся до мене, не давав мені спокою, але зрештою пожалів мене.

— Але ж ти справді зберігала все в таємниці...

— А навіщо було розповідати про це?

— І я знаю більше.

— Що ти там знаєш?

— Що ти дала йому одкоша.

— Так воно й було.

— Він сам показав мені твого листа.

— Як? Я не думала, що він на це здатен. Отже, я не помилилася, відхиливши його домагання. Чого ще можна чекати від чоловіка!

Раміро справді прочитав листа, якого його зовиця надіслала Рікардо. Там було написано:

«Мій любий Рікардо, ти собі не уявляєш, які тяжкі дні для мене настали, після того, як померла моя бідолашна Роса. Ці останні були просто жахливими, і я не перестаю благати Найсвятішу Діву та її Сина, щоби вони дали мені сили ясно побачити, яке майбутнє мене чекає. Ти не зрозумієш, як боляче мені казати тобі це, але наші взаємини не можуть далі тривати, я не можу одружитися. Моя сестра благає мене з того світу, щоб я не покинула її дітей і щоб я стала їм матір’ю. А що я повинна доглянути цих дітей, то одружитися я не можу. Пробач мені, Рікардо, пробач мені, ради Бога, і зрозумій заради чого я так роблю. Мені дуже гірко тобі це казати, бо я знаю, що змогла б тебе покохати, а насамперед тому, що знаю, ти мене кохаєш і страждатимеш через це. Мені болить душа, що я завдаю тобі такого болю, але ти чоловік добрий і зрозумієш, які обов’язки та причини примушують мене ухвалити це рішення, й зустрінеш іншу жінку, не навантажену такими святими обов’язками, як я, і вона принесе тобі більше радості, ніж могла би принести тобі я. Прощай, Рікардо, бажаю тобі знайти своє щастя і зробити щасливою якусь іншу жінку, і не сумнівайся в тому, що я ніколи, ніколи тебе не забуду.

Хертрудіс».

— А тепер я тобі скажу, — додав Раміро, — що, попри все це, Рікардо хоче побачитися з тобою.

— А хіба я ховаюся?

— Ні, але...

— Скажи йому, нехай приходить, коли захоче побачитися зі мною, в цей наш дім.

— Наш дім, Хертрудіс, знаєш...

— Так, це наш дім і дім наших дітей...

— Якщо ти так вважаєш...

— Не говорімо більше про це, — сказала вона, підводячись на ноги.

Наступного дня з’явився Рікардо.

— Але ж побійся Бога, Туло.

— Не повертаймося до цього, Рікардо, справу вирішено.

— Але ж побійся Бога... — і голос йому затремтів.

— Будь чоловіком, Рікардо, будь сильним!

— Але ж вони мають батька...

— Цього не досить. Вони не мають матері... тобто, я хочу сказати, вони її мають.

— Він може одружитися знову.

— Він може одружитися? Тоді я заберу в нього дітей. Я пообіцяла їхній матері, на її смертному ложі, що її діти не матимуть мачухи.

— А якщо це будеш ти, Туло?

— Як я?

— Якщо ти одружишся з Раміро?

— Одружуся з Раміро — ніколи!

— Але я ніяк по-іншому твоїх намірів пояснити не можу.

— А я тобі кажу, що цього ніколи не буде. Я не можу дозволити, щоби мої власні діти, ті, які вийшли б із мого лона, могли зменшити ту любов, яку я відчуваю до цих. І народити ще дітей? Ні, мені вистачить і цих, аби добре їх виховати.

— Але ти нікого не переконаєш, Туло, що оселилася тут лише для цього.

— Я не потребую нікого переконувати ні в чому. А щодо тебе, то я вже тобі все сказала.

І вони розлучилися назавжди.

— Ну то як? — незабаром запитав у неї Раміро.

— Між нами все закінчилося. Інакше бути не може.

— Отже, ти тепер вільна?

— Вільною я була, вільною залишаюся, вільною думаю й померти.

— Хертрудіс... Хертрудіс... — і його голос благально затремтів.

— Я розпрощалася з ним тому, що повинна так зробити, я вже тобі сказала, задля твоїх дітей, задля дітей Роси.

— І твоїх дітей... хіба ти так не сказала?

— І моїх, так!

— Але якби ти захотіла...

— Не наполягай. Я вже тобі сказала, що я не дозволю собі одружитися з тобою, а тим паче з кимось іншим.

— Тим паче?

— Так, тим паче.

— Чому тоді ти не пішла в монастир?

— Я не люблю, коли мені щось наказують.

— Але ж у монастирі тебе могли би зробити абатисою, найвищою над