Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

11.4.

Аларіон сидів на краю столу, бездумно перебираючи порожній флакон у руках.

Йому було щиро шкода Алека. Щиро. Це була та рідкісна, непідробна жалість, яка змушувала відчувати себе гіршою людиною, ніж він уже був. Бо це все – лише його проблема. І тепер він втягнув у це хлопця. Знову.

Алек ніколи не мав цього згадувати знову. Ніколи не мав торкатися тієї частини історії, яку Аларіон хотів заховати від близьких людей. Йому б не слід було приймати це зілля – не слід було навіть знати про його існування. Але щойно Алек зізнався, що Віолетта вручила йому флакон, Аларіон відчув, як у нього запекло в грудях.

Він шукав усе, що залишилося від тих флаконів. Кожен. Опустився до того, що вдерся в дім студента, який колись купив кілька флаконів у травниці. Знайшов усе, що лишилося, і забрав це собі. Його сумління кричало, що це було неправильно, але хіба тепер це мало якесь значення?

Згадати самому вдавалося не все. Його власна пам’ять була схожа на дірявий клапоть тканини, з якого випадали найважливіші шматки. Але Алек згадував більше. Щоразу, коли вони зустрічалися потайки, хлопець розповідав йому щось нове.

І з кожною новою деталлю картина ставала яснішою – і темнішою. Аларіон тепер знав і долю Бруно, і долю Лоли. І це знання, замість полегшення, приносило лише холодну, ниючу порожнечу в грудях.

– Щоб вберегти тебе, я просто знову заберу твої спогади, щойно ми закінчимо, – голос Аларіона був спокійний і тихий, але в ньому чулося щось небезпечне.

Алек, що сидів навпроти нього, злегка здригнувся. Його руки нервово стиснули підлокітники крісла.

– Вас піймають, – прошепотів хлопець. – Щойно ваша магія проявить себе надто відкрито.

Аларіон ледь помітно всміхнувся куточком губ – і в цій усмішці не було нічого теплого.

– Так і буде, – погодився він. – Але це не має значення. Я знайшов те, що шукав. Якби ж тільки я знав, як вберегти їх і що правильно. 

– Не можна просто ходити і чистити усім голови.

– Звісно ні, Алеку. Але я спробую зробити так, щоб вони не постраждали через суд. Я скажу, що силоміць утримував Віолетту, загалом в цьому є частина правди. Я викрав її, щоб та народила нашу дитину. 

– Я не хочу Вас забувати, – Алек шмигнув носом.

– Тебе це не зачепить, Алеку. Цього разу я зроблю усе правильно. 

Аларіон знав: якщо все це повинно було закінчитися болем – то він прийме цей біль спокійно. Бо іноді, щоб врятувати тих, кого любиш, доводиться платити надто високу ціну.

Тонкий, знайомий потік сили постійно просочувався крізь закляття, крізь його шкіру – її магія шукала його. Вона кликала його.

Він робив правильно.

Все правильно.

Але серце виривалося кудись зовсім не туди.

Вранці він побачив її на ринку. Віолетта тримала Лолу за руку, а дівчинка весело перестрибувала через камінці на бруківці. Біленьке волоссячко дівчинки стало геть золотаве, блищало на сонці – таке ж, як у Віолетти. Аларіон застиг серед людей, загублений у натовпі, й просто дивився.

Вона була прекрасна.Світло падало на її обличчя, підкреслюючи ніжний контур й вигин губ. Віолетта тихо сміялася, щось казала дівчинці, нахилялася до неї.

Вони були схожі.

Така сама лінія брів, та сама форма підборіддя, легкий нахил голови, коли вона слухала Лолу. Це було очевидно. Так очевидно, що він не міг зрозуміти, як раніше не помічав цього. Дурний чоловік.

Він ішов за ними на відстані, загублений серед інших людей. Віолетта нічого не відчувала – його магія була захована. Але він відчував її з кожним подихом.

Коли Лола потягнула Віолетту до прилавка зі свіжими фруктами, Аларіон зупинився. Він міг підійти. Міг просто зробити крок і сказати їй все. Він бачив, як Віолетта нахилилася до дівчинки, з усмішкою обираючи яблука. Її довге волосся спало на плече, і він задивився, вкотре вже.

Лола зацікавлено нахилилася над прилавком, її великі очі блищали від захвату. Маленькі ручки потягнулися до яблук – червоних, блискучих, ідеально рівних.

– Мамо, я хочу ось це! – вона схопила яблуко, але пальці були ще надто маленькі, і плід вислизнув із її рук.

Аларіон відчув, як пройняло серце – просто від того, що дівчинка називала Віолетту мамою.

– Лоло, обережно, – м’яко попередила Віолетта, але було вже пізно.

Яблуко вдарилося об прилавок і покотилося вниз, а Лола раптом знервовано смикнула руку, і цього виявилося достатньо. Повітря затремтіло від ледь помітного потоку магії.

Вибух магії знервованої дівчинки рознісся в повітрі – не сильний, але хаотичний. Яблука з прилавка підстрибнули вгору, ніби їх підкинуло невидимою хвилею. Вони розлетілися врізнобіч, гупаючи об бруківку й котячись під ноги перехожим. Декілька людей здивовано озирнулися.

Лола захихотіла, але одразу ж стиснула губи, відчуваючи, що зробила щось не те.

– О, боги… – Віолетта різко нахилилася й почала підбирати яблука. – Я дуже перепрошую! Вона ще… вона не дуже добре контролює магію…

– Магію? – продавець, літній чоловік із засмаглим обличчям, недовірливо подивився на Лолу, яка невинно кліпала великими очима. – Вона ще зовсім маленька.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍