Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

чужий світ. Тут справді було прохолодніше. І армія книг, що визирала з мороку, вже доступна своїми одноманітними та сірими в темряві корінцями й обкладинками його погляду, що прокинувся і почав звикати до малої прозорості неосвітленого повітря, змусила його завмерти, застигнути на місці, ще глибше відчути незручність і недоречність свого перебування тут.

Андрюс завважив на стіні біля сходів, що ведуть у підвал, вмикач. Натиснув на його клавішу.

Безпосередньо над головою засвітилися дві лампочки, освітивши частину залу від вхідних дверей до маленького закутка з кавоваркою і нерозпечатаними пачками книжок. Натиснув на інші дві клавіші вмикача, і в усій залі спалахнуло світло. Озирнувся на всі боки. Зараз залиті світлом корінці й обкладинки книг не здавалися йому одноманітною та безликою недружньою армією. Все стало на свої місця, і нехай навіть напівголий, у самих трусах, Андрюс відчув себе на мить на своєму місці.

Ця мить, однак, тривала недовго. Його злякав триразовий стукіт по склу вхідних дверей.

«Може, Франсуа?» — подумав Андрюс, підходячи до входу в магазин. Але за дверима стояла жінка в поношеному пальті та потоптаних, явно чоловічих черевиках. На асфальті біля її ніг лежали два об’ємисті, чимось наповнені пластикові пакети. Її губи ворушилися, немов вона щось казала. Але Андрюс нічого не чув. Вона ще раз стукнула кісточкою зігнутого вказівного пальця правої руки по товстому склу, а потім просто подивилася прямо в очі Андрюса обуреним і водночас благальним поглядом.

Андрюс сторопів. Злякався. Побіг до сходів, що вели вниз, і вимкнув світло. Зала книгарні повернулася в темряву, в досвітній морок. І знову пролунав той же стукіт по склу, але тепер Андрюс не бачив відвідувачки. Не бачив нічого. А отже, і вона його більше бачити не могла.

Найдошкульніше відчуваючи п’ятами холод, він спустився сходами і знову ліг у свій «конверт» із ковдри на підлозі.

Господар крамниці прийшов близько дев’ятої. Андрюс чув його кроки, чув, як той зупинився внизу і, мабуть, побачивши, що гості ще сплять, знову піднявся.

Коли вони удвох із Барборою вибралися нагору, Франсуа сидів на канапі і переглядав якісь документи. Перед ним на журнальному столику лежала пачка листів і стояло порожнє кавове горнятко. Поруч — паперовий пакет із булочної з круасанами.

— А! Доброго ранку! — помітив їх Франсуа. — Підіть умийтеся! За дверима чорного ходу прямо і праворуч — туалет і умивальник!

— Ви ж зараз не підете? — спитав Франсуа, коли вони, вже втрьох, сіли за звільнений від листів столик. — За годину підійде мій приятель, який хоче вам допомогти! Він француз, актор. І також російською розмовляє!

— А чому у вас так багато людей російською розмовляють? — здивувався Андрюс.

— Не можна сказати, що багато, але достатньо! — закивав Франсуа. — Спільна історія. Предки багатьох французів ходили з Наполеоном на Москву. А потім, після російської революції, половина московської аристократії працювала в Парижі таксистами. Був час, щоб одне до одного придивитися... То ви нікуди зараз не поспішаєте?

— Ні, — відповів за двох Андрюс.

— Чудово, тоді посидимо, зачекаємо. Круасанів вистачить!

Приятель Франсуа Мішель з’явився через півгодини. Він виклав на стіл свіжий, що пахнув ранковою випічкою, багет, три бляшанки марокканських сардин із червоним перцем і пляшку французької горілки.

— То це ви влипли в історію? — спитав він дивним, майже веселим голосом, потискуючи руку Андрюса та дивлячись на Барбору.

— В яку історію? — розгубився Андрюс.

— Ну, це вас вигнали з квартири? — повторив Мішель, підсунувши ближче до столика шкіряний чорний пуф.

— Ну так, — Андрюс кинув погляд на Франсуа. — Ми залишилися без житла.

— А ви давно в Парижі? Що робите? — не сумував, засипаючи нових знайомих запитаннями, Мішель.

— Я клоун, а Барбі нянею працювала.

— Клоун? Клас! Колеги! Я — актор! Французькою — «comedien»! Гоголя обожнюю! У «Ревізорі» грав!

— Ми не з Росії, — обережно зауважив Андрюс. — Ми з ­Литви.

— Ну, так, — Мішель кивнув. — Мені Франсуа сказав! Але я про Литву нічого не знаю, окрім того, що ви раніше були з Росією. Тобто в Союзі. А у вас як там із театром?

Андрюс обернувся до Барбі. Та стенула плечима.

— Гаразд, — Мішель бадьоро махнув рукою і звернувся до Франсуа: — Чарки і виделки принеси!

Господар крамнички приніс пластикові одноразові стаканчики. Мішель відкрив горілку і сардини з перцем.

Франсуа та Барбі пити не захотіли. Тільки Андрюс кивнув у відповідь на запитальний погляд Мішеля.

— У мене тут поруч яхта стоїть, — провадив Мішель після другої чарки. — Невелика, але затишна. Від батька залишилася! Можете пожити там якийсь час. У каюті. Поки не знайдете щось нормальне. Звісно, безкоштовно. Я, коли від дружини пішов, два роки на цій яхті жив!

Барбора уперше за два дні всміхнулася. Андрюс до неї обернувся, і йому самому захотілося підстрибнути від радощів, від несподіваної своєю широкою добротою пропозиції! Пожити під вітрилами в каюті яхти? Та про це Андрюс навіть мріяти не наважився б!

— Ну, щасти! — напучував їх трьох Франсуа, притримуючи вхідні двері, поки Барбора й Андрюс із речами і Мішель із пакетом, в який «повернулися» половинка багета, на дві третини заповнена пляшка горілки і одна бляшанка із сардинами, покидали книгарню.

Їхні підошви хлюпали по мокрому асфальту бульвару Бомарше. Поруч шипіли шинами машини та моторолери. У хмарах над Парижем закінчувалася вода, і краплі падали все рідше та рідше. Якась із них скоро мала стати останньою...

— Ой, мені ж треба зателефонувати господарям сенбернара! — згадала Барбора і зупинилася. — Я ж сьогодні спізнюся!

— А ви між собою не російською балакаєте? — здивувався Мішель.

— Ні, — перейшов на російську Андрюс. — Литовською.

Мішель озирнувся на Барбору, котра втупилася в моніторчик свого мобільника.

Андрюс несподівано відібрав у Барбори її телефон, відкрив задню стінку, витягнув сім-карту і тільки після цього засунув стінку і повернув телефон дівчині.

— Даруй, — сказав він. — Тобі не треба більше їздити в Бельвіль. Я куплю тобі іншу сімку, і ти знайдеш собі іншу собаку для вигулювання, десь поруч із Бастилією.

Погляд Барбори застиг. Такою нервовою та відстороненою Андрюс її ще ніколи не бачив.

— Ходімо, — поквапив їх Мішель. — Мені сьогодні ще на репетицію!

До каналу Бастилії вони дійшли мовчки, але коли спустилися до містків, біля яких стояли в ряд пришвартовані яхти, вираз обличчя Барбори розтанув, в очах спалахнула цікавість. Вона розглядала кораблики — дуже різні: великі, середні й маленькі, пофарбовані то в синє, то