Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Я мотнула головою:

– Спочатку моє питання: я вже зрозуміла, що замішане воно на іграх з часом, і просто таки палаю бажанням з’ясувати – як?

Ігор потер складку на переніссі й, з хитрим прищуром, втупився в мене:

– Та бачу, як оченята загорілись.

– Та ще б! – хмикнула. – Якби подібні речі розповідали на лекціях, то, запевняю, відсоток успішності й присутності був би у рази вище.

Здається, у погляді мого професора промайнув осуд:

– Тобто, біохімія вже не цікава?

Красно дякую! Доброї ви про мене думки, Ігоре Дмитровичу! Моє обурення миттєво вилилось у гнівну тираду:

– А от цього я не казала! Просто я зрозуміла, що декому біохімія відома з дещо іншого ракурсу, і я дуже сподіваюсь, що цей хтось поділиться зі мною цими знаннями за старою доброю традицією, яка склалась за останні чотири роки!  

Пальці Ігоря переплелись з моїми, і мою долоню обдало жаром: та поруч з цією піччю змерзнути мені не загрожує навіть у мороз! На його обличчі заграла посмішка – спокійна, впевнена:

– Я пам’ятаю, що повинен завершити твою освіту. Тож, – в очах майнуло щось дуже лукаве, – готуйся: п’ятий курс буде насиченим, враховуючи індивідуальну програму.

– Хто б мав сумнів, – скосила я на нього погляд, – що студентці Соколовській професор Колвін потураннями не розщедриться!

Ігор їдуче осміхнувся:

– Потім подякуєш.

– О, так! Епітафією: «Загинула смертю хоробрих у нерівній битві з монстром освіти. Спочила з почуттям невимовної подяки!»

Не встигла я договорити, як мене втиснуло в окуповані мною подушки доволі не легке чоловіче тіло, яке нахабно перехопило мої руки до того, як вони зметикували б щось зробити, й підступно позбавило мене будь-якої мобільності. Моє вухо було показово прикушене. Його обдало жагучим подихом, і почулось майже воркотіння:

– Монстр кажеш?

Спробувала лавірувати:

– Так там ще одне слово було.

Спроба лавірування не вдалась: яке там, коли тебе притискує така брила! І брила продовжувала покусувати мочку мого вуха, лоскочучи його дражливим видихом:

– Пам’ятаю – бісів монстр.

– Ні-ні-ні! Там ще одне було! А-а-а! – верескнула я, коли дечиї руки відпустили мої, змістившись на ребра, чим викликали в мене напад чергової лоскотної лихоманки.

– Призабув, – нахабно осміхнулась брила, знов перехоплюючи мої зап’ястя з ціллю їх переміщення за межі доступу до цієї скам’янілості, котру я, у марній спробі, намагалась посунути у бік.

– Ти – професор! – пропихтіла я, покусуючи губу, поки цей «завойовник» обережно покусував вже мою шию. – Ти не міг забути! В тебе пам’ять – феноменальна!

– В мене після травми з нею проблеми, – пройшовся він поцілунками по моїй ключиці. – Не нагадаєш?

Так! Мені терміново потрібен стіл перемовин! Бо ж здамся без бою, так і не почувши відповідей на мої питання!

– А, якщо нагадаю, ти продовжиш відповідати? – спробувала протягти компроміс.

Колвін ткнувся носом мені у плече:

– Я думав, це я – зануда, – пробурчало звідти.  

Здійнявшись наді мною, він окинув мене поглядом так, наче вивчав карту бойових дій, і його очі якось надто хижо блиснули, помітивши, що чималенька ділянка фронту – трохи нижче ребер – виявилась оголеною. Так-так, я в курсі, що війська імені Валерії, покликані стійко тримати оборону, з деяких пір віддають перевагу здаватись без бою, покидавши амуніцію де доведеться. Не інакше, як вплив зброї тотального ураження – біохімічної. Та не цього разу: у даному випадку супротивник нерівномірно розподілив свої сили, й мої також… розподілились нерівномірно, враховуючи, що вони й так поступаються, от і оголився фронт. Саме час пускати у хід дипломатію, поки хтось не пустив у хід важку артилерію:

– Я скажу чарівне слово!

Погляд «завойовника» відірвався від об’єкта зазіхань й, проїхавшись по моїм губам, все ж дістався до дзеркала душі – очей того, хто шукав перемир’я:

– Впевнена, що чарівне?

– Спробувати ж варто? – поковзалась я спиною по дивану, намагаючись своїми жалюгідними тілорухами хоч трохи розтягти сили оборони, у вигляді кофтини, щоби створити хоча б ілюзорну видимість єдиного фронту.

Вийшло погано. По-моєму, стало ще гірше, ніж було, якщо судити по підозріло примружених очам нападника, спостерігаючого за переміщеннями моїх «військ».

– Білий пра-а-пор! – пропищала я.

Важко зітхнувши, Колвін відпустив мої руки й сам відновив оголену ділянку театру бойових дій, прикривши її:

– В тебе одна спроба.

– А з духом зібратись? – дивилась так жалісно, як тільки могла.

Не подіяло. Витончено вигнувши брову, Ігор єхидно усміхався:

– Наскільки я пам’ятаю, студентка Соколовська жбурляла в мене своїми зухвалостями на одному духу, без попередніх зборів.

– Так то ж було святе: дехто не люб’язностями переді мною стелився!

Він тільки головою похитав:

– Я зараз проігнорую чийсь білий прапор.

– Коханий монстр! – випалила я.

Колвін розсміявся:

– Слово «бісів» забула!

Я застогнала:

– Ну, хоча б на «добре» витягла?

– «Заліковано», Соколовська! – хмикнув Ігор, відкидаючись знов на спинку дивана та повертаючи мої ноги собі на коліна.

– Угу, – пробурчала я, – до залікової книжки поставити не забудьте.

– Лєрка! Добазікаєшся! – скосив він на мене свій варварськи загарбницький погляд.

– Мовчу, мовчу! – прикинулась скромницею, розумницею й відмінницею. – Слухаю вухами й кожною звивиною… чи що там в мене у силіконі є в наявності, – не стрималась, щоб не нагадати.

– О, так! – закинув він руки за голову, прикриваючи очі. – Карма, як вона є. Добре, – зітхнув, повертаючись до мене й обдаючи теплим поглядом з-під вій, – слухай далі. Сім’я моєї матері зберегла цілий архів Арнб’йорги, й одного разу я на нього натрапив. В одному з зошитів вона описувала свої експерименти з часом. Після вивчення я домовився з Алєлєй, і вона допомогла мені вбудувати до порогу – хронопоріг. Пройти через нього можу або я, або ж хтось з печаткою мого роду. Коли я переходжу з Лукомор’я до земного світу, хронопоріг фіксує часовий інтервал та мій фізіологічний стан. Якщо я пішов двадцятилітнім, і прожив на Землі два роки, то до Лукомор’я я повернусь у той момент, з якого я пішов, і у віці двадцяти років. Та вся моя пам’ять, напрацьована за два роки, не зникне. Та, якщо я повернусь до земного світу, мені знов буде двадцять два, або більше, за умови, що у Лукомор’ї я затримався, наприклад, на три роки. Тобто, в бік Землі це не працює. Тому, повертаючись сюди, я просто працював над тим, що мені було потрібно, маючи в запасі рік-два – в залежності від того, скільки я провів у земному світі, й повертався вже з готовими науковими працями. До того ж, Алєля регулярно постачає мені концентратори часу, які, якщо їх використовувати на обмеженому просторі, дозволяють розтягувати хвилину на півтори години, що ніяк не впливає на старіння організму, – він подивився на мене. – Концентратори, до речі, схожі за формою на золотаві яблука. От тобі й казка.