Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Хм… хм, – шмигала маненьким носиком дівчинка, втягуючи сопельки. Вона всього на всього хотіла дізнатись дещо, але отримала таке. – Правда, мамуля, я нє говоріла, я хотєла узнать, потому… е-хе… – задихалася від плачу мала. – Потому што я хочу кіндер! М‑м-м-м, – почала голосно ревти дівчинка, а тим часом мати трохи заспокоїлась.

– Кіндер? – скривилася Ліна, немов згадуючи щось. – А‑а, кіндер! – різко змінилась в обличчі і відпустила плечі своєї дитини усміхнена жінка. – Да, дядя Ігорь прінєсьот тєбє кіндер, птічка! – перетворила лють в очах на любов вона. – Только большє нє проізносі єго імя, хорошо, птічка? Особєнно прі папє… – з трохи шаленою посмішкою дивилась на своє творіння Ліна. – Ти ж нє забила нашу дєвічью тайну?

– Хм, – шморгнула носиком Ліра, витерши соплі маленькою долонею. – Помню, мамуля.

Договір був створений вже декілька місяців тому. Саме в той період, як батько почав дуже часто зникати на роботі, а мама спілкуватись з кимось по телефону. Якраз тоді Ліна покликала вперше додому молодшого за себе хлопця – Ігоря, який виявився дуже гарним персонажем для Ліри. Він не знав про заборону їсти солодке і тому приносив дівчинці безліч ласих та коштовних смаколиків, одним з яких був недосяжний «Кіндер». Мати зачинялася з чоловіком у кімнаті, пояснюючи, що дорослі будуть спілкуватися та займатися спортом, тому дівчинці не можна було заходити туди. Однак Лірі і не було це потрібне, дядя Ігор приносив стільки різних солодощів, що дівчинка, розділивши усе це порівну між ляльками, йшла обговорювати з ними всі свої дорослі проблеми жіночого життя.

Сьогодні дверний дзвоник відспівав свою мелодію раніше ніж зазвичай. Аліна підійшла до дверей і, хутко зиркнувши у вічко, відчинила.

– Прівєт-­прівєт, заході скорєє! – прошепотіла вона, пропустивши молодика крізь вузьку щілину відкритої двері та витягши шию у під’їзд, щоб пересвідчитись, що нікого нема. – Пріньос? – підняла очі вона на хлопця, зачинивши двері.

– Того што всєгда – нє било, взял коє-што получше, – посміхнувся високий хлопець із закрученим русим волоссям, що трохи спадало йому на чоло.

Не звертаючи увагу на дівчинку, що радісно вибігла з кімнати у коридор, він сп’янілим жагучим поглядом дивився на Аліну з-під чорних рідких брів. Ігор зробив крок до молодої мами, що була як мінімум на десять років старша за нього, і спробував поцілувати, але Ліна, переривчасто дихаючи, виставила кулачок між ними, непомітний для крихітної донечки, що досі стояла позаду, чекаючи, коли дядя Ігор сам помітить її і подарує «кіндер».

– Нє сєйчас, е-хе, – нервово вдихнула вона, сама відчуваючи зростаючу напругу. Легким кивком голови Аліна натякнула на Ліру і молодик, неначе вийшовши з трансу, перемкнувся:

– О‑о, какіє ДА-А-МИ, – гучно звернувся він до Ліри з посмішкою. Маленька дівчинка порожевіла від слів такого привабливого хлопця і, знітившись, прикрила маленькими долоньками обличчя та почала сміятись. – Прівєт, Лірочка!

– Здрасьтє, дядя Ігорь! – крізь долоньки сором’язливо глипала пара зелених оченят.

– А знаєш, што я тєбє пріньос?

– Кіндер?! – з надією опустила рученята дівчинка і великими очима подивилась у душу хлопцю, в очікуванні відповіді трішки розкривши рота.

– Да… і єщьо коє-што, – з посмішкою поліз він у кишеню куртки.

– Зоу, ги-ги-ги, – захоплено зойкнула та заплескала радісно в долоні дівчинка.

Молодик дістав «Кіндер» і одразу за ним таке – від чого очі крихітки збільшилися ще сильніше. Рожева коробка, яку вона так часто бачила в іграшковому магазині, вміщувала дуже гарну ляльку-­блондинку у рожевій спідниці. Блакитні очі і довгі вії ляльки дуже подобалися Лірі, і вона раз по раз уявляла як буде займатися нею, та познайомить з усією ляльковою родиною, однак батько, суворо дивлячись на цінник, завжди невдоволено хитав головою: «Пошлі, Ліра, у тєбя дома уже куча такіх». І ось нарешті добрий та великодушний дядя Ігор подарував цю іграшку Лірі. Крихітка взяла подарунки доброго молодика та після маминого: «Што нужно сказать?», щиро та соромливо подякувала Ігору.

Сьогодні їй було чим займатись. Після того, як Ліна та Ігор зачинилися за дверима зі злущеною фарбою, дівчинка заходилася підбирати образ для нової леді на сьогоднішню вечерю. Аріна – нова лялька Ліри, повинна була постати перед іншими бездоганною красунею. Чарівливішої ляльки у Ліри ще не було ніколи, зачіска Аріни, спідниця .. її вії. Бездоганна. І очі, що щасливо дивляться на все, немов їй подобається таке життя – бути красунею. Ще б пак! Будь кому, певна річ, хочеться бути вродливим, щоб навіть не доводилося відкривати рота, а люди вже захоплювалися тобою. Безглузда мавпа, неначе величезний охоронець, сиділа на кріслі з обличчям, розвернутим у бік коридору. Її чорні глянцеві очі віддзеркалювали тьмяне світло, а трохи психічно нездорова посмішка з величезними зубами мала б відлякувати будь-яку дитину, але тільки не Ліру, яка полюбила цю відразливу мавпу. Дівчинка завжди шукала щось добре у всьому і навіть знайшла це «щось» у мавпі.

– Аріна.. знакомьтєсь, ето Аріна! – шепотіла суспільству ляльок дівчинка, лежачи животом на килимі.

Крихітка у білій футболці та рожевих панчохах тримала ляльок в руках і обіймалася та віталася з усіма по черзі. Минуло вже години дві і фантики, розкидані по підлозі, та шоколадні плямки на краєчках губ, натякали, що «кіндер» вже утилізований. Звуки, неначе хтось стрибає зі скакалкою, що часто виникали, коли дядя Ігор приходив, вже втретє минули і зараз, через двадцятихвилинну перерву, почались нові – інші. Спочатку Ліра лякалася цих звуків, але мама запевнила її, що все добре і поодинокі вигуки трапляються через те, що вони дуже старанно виконують різні фізичні вправи, які інколи змушують Аліну видавати дивні стогони. Мама багато чим ділилася зі своєю донькою. Наприклад, своєю картиною – різнокольоровою колібрі. Ліна казала Лірі, що це незвичайна пташка. Це колібрі. Її крила здатні видавати понад п’ятдесяти змахів за одну лишень секунду, проте, ці змахи звичайна людина не зможе побачити. Мама розповіла Лірі по секрету, що коли вони вдвох з Ігорем – їм відкривається унікальна здатність бачити, як намальована колібрі тріпотить своїми крилами. Колись, казала Ліна, і Ліра зможе побачити це.