Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Глава 11 АНІ СЛОВА УКРАЇНСЬКОЮ

Глава 11

АНІ СЛОВА УКРАЇНСЬКОЮ

 

* Сєвєродонецьк. 11 грудня 2009 рік

Нічні зміни були тим ще тягарем для Миколи Мірова. Старий завідувач відділення не звертав уваги на наявність молодої родини у сорокарічного лікаря, і вже третій місяць поспіль ставив близько трьохсот годин чергувань видатному фахівцю. Прохання про зменшення робочих годин, які він кожного разу залишав на папірці в кабінеті завідувача, за дверима з червоного дубу, так і лишалися всього-на-всього написом на папірці, що кожного місяця викидався у смітник, замінюючись на новий чистий аркуш.

Ось і сьогодні, виходячи з будинку, Микола Миколайович, чию, подекуди лисувату голову, прикривав старенький капелюх, покликав своїх улюблених дівчат, щоб поцілувати на прощання.

– Ліна! Лірочка, мишка! – гукнув він у простір старенької радянської квартири.

Першою вибігла з кімнати маленька чорноволоса дівчинка у рожевих панчохах. В руці вона тримала м’яку іграшкову мавпочку, завбільшки в половину дівчинки. Маленькі зубки весело посміхалися таткові, а зелені оченята дивилися неначе у віддзеркалені, батькові.

– Папка на работу! Опять… хм-м-м, – завила маленька. – Нє хочу, папа! – потонула в його обіймах дівчинка, а батько, тримаючи її дужими хірургічними руками, не втомлювався цілувати у щічки.

– Ти мнє лучше скажі, как ето у мишкі єсть своя мартишка? – зробив він спробу вхопити кісточками пальців маленький ніс дівчинки, від чого та почала щасливо реготати, хитаючи головою.

– Ги-ги-ги, а-а! Ги-ги-ги, нє знаю, папка! – весело дзеленчала мала в обіймах батька.

В коридор вийшла молода та вродлива жінка, на яку була дуже схожа маленька Ліра. Темне довге волосся, великі очі, щоправда чорного кольору, маленький носик та довгі стрункі ноги. Жінка була дуже вродлива, а образ, в якому вона перебувала вдома, та макіяж, що нанесла на своє і без того чарівне обличчя, змусили Миколу Миколайовича занервувати.

– Кого-то ждьошь? – пожартував він, натякаючи на привабливий вигляд його дружини.

– В смислє? – роздратувалася вона, і навіть після того, як її чоловік відмахнувся зі словами, що це жарт, не заспокоїлась. – Коля, я уже нє могу в магазін вийті нє страшной?! Ну давай на прівязі мєня дєржать, нє… ну…!

– Мама… нє нужно ссоріться! – Ліра благаючи, дивилась на свого ідола краси. В оченятах маленької були відблиски тьмяного світла коридорної лампи, що колись світила дуже яскраво, але останнім часом занепала.

– Ми нє ссорімся, мишка, іді в комнату, ми с мамой попрощаємся, – прошепотів батько на вушко, не втримавшись – цмокнув на останок у ніжну щічку своє янголя. – Алін, ти чєго? Я ж просто пошутіл… – розвів він руки у боки, коли донька пішла.

– Та всьо… нашло што-то на мєня… – переминалася з ноги на ногу, кліпаючи очима і не дивлячись на свого чоловіка, Аліна. – Ти завтра і в дєнь остайошся? – неначе у підлоги питала вона, не підіймаючи голови.

– Да, как всєгда, – з гіркою посмішкою відповів Микола Миколайович, з любов’ю розглядаючи свою кохану дружину.

Він дивився на неї завжди однаково – з захопленням, любов’ю і, якимось дивом, не помічав ніяких змін, які останнім часом були помітні всім. Дружина сильно схудла, стала нервовою, часто доволі безглуздо смикаючи руками щось на своєму тілі.

– Ну всьо тогда, – немов з бажанням швидше попрощатися з чоловіком, розвела руки жінка для обіймів. – Пока.

– Будєш рісовать?

– Посмотрім, по настроєнію, – вичавила посмішку Ліна.

– Оно у тєбя, судя по всєму появляєтся, когда я ухожу, хе-хе.

– Тц, Коля, – докірливо подивилася вона на чоловіка.

– Люблю тєбя, – спробував поцілувати губи дружини Микола Миколайович, але та підставила щоку.

– І я… – дивлячись в ноги, відповіла жінка.

– Што і я? – трошки примружився чоловік.

– І я тєбя люблю, Коля, – підняла вона свої чорні очі і подивилась у зелені. – Іді, а то опоздаєш! – потяглась Ліна до ручки дверей і відчинила.

Микола Миколайович вийшов, на ходу обернувши навколо шиї сірий шарф. Молода тендітна жінка з довгим чорним волоссям зачинила за чоловіком двері та пішла в зал. Не гаючи часу, вона схопила у руки телефон та набрала десять вже знаних напам’ять цифр. Контакт «Игорь Юд.» висвітився на екрані. Ліна натиснула виклик і приклала слухавку до вуха. Зіниці жінки розширилися, серце почало стукати гучніше та хутчіше. Дихання було трохи переривчастим. Нарешті зрадницькі гудки закінчились, і вона почула голос, який сильно жадала почути.

– Ігорь… слишішь? – схвильовано запитала вона і, почувши відповідь, смикнула нервово себе за волосся й хитнула головою. – Іді, скорєє… пожалуйста.

Маленька дівчинка в сусідній кімнаті вже розчесала усіх ляльок, що в неї були і тепер, після спільного чаювання і обговорення справ, маленька Ліра, ввічливо перепросивши своїх пластмасових подружок, пішла у гостьову кімнату, де спали її батьки і проводила найбільше часу мама – за телевізором. Дівчинка дуже хотіла чогось солоденького, але батько не дозволяв їй: «Зуби потом как у баби Ягі будут!» – лякав він завжди маленьку Ліру. Але, на щастя, Ліра дізналася, що якщо чогось у цьому житті хочеться, навіть за умови, що це не можна – вона може собі дозволити заборонене, потрібно лишень зробити щось навзаєм.

– Мама! – голосно гукнула, заходячи в кімнату, крихітна дівчинка у рожевих панчохах і білій футболці з малюнком маленької мультяшної миші. – А дядя Ігорь прійдьот к нам сєгодня?

– ЛІРА! – аж підскочила Аліна з дивану. – Ми ж з тобой договарівалісь! Ти расказала папє, гаварі!? – підскочила вона до дівчинки й почала трусити її за плечі. Мала сильно перелякалась, і сльози потекли струменем з зелених оченят.

 

– Нєт, я не рассказивала, чесно, мамуля! – крізь сльози і зімкнуті зуби промуркотіла Ліра.

– А почєму он так странно у мєня спрашівал, а?! Ліра, а ну нє врі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍