Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

в жовте, з назвами, в більшості яких вгадувалися жіночі імена.

Андрюс також споглядав ряд яхт і корабликів, здалеку відзначаючи найкрасивіші та найбільші, сподіваючись, що саме одна з таких яхт і стане їхнім тимчасовим притулком. Але великі яхти залишилися позаду. Залишилися позаду і два вантажних прогулянкових катери, на яких, мабуть, ще років із два­дцять тому возили по Сені туристів. Захоплене передчуття дива стало потроху згасати, і розвіялося зовсім, коли вони кілька хвилин по тому зупинилися біля маленького човника з іменем «Nadezhda».

— Ну от і прийшли! — радісно проголосив Мішель. Ступив на корму — коротка линва, що утримувала «Надію» біля залізного містка, натягнулася.

Мішель зняв із невеликих дверцят навісний замок і озирнувся на своїх супутників.

— Ласкаво прошу! — театрально вимовив він.

Спустившись трьома сходинками, вони опинилися в єдиній каюті цієї яхточки. Ліворуч на кухонному столику стояла маленька мікрохвильовка, а поруч — електрочайник. Праворуч під круглим ілюмінатором — умивальник. По центру — дерев’яний столик, а по обидва боки — лавки, дві лавки завширшки близько півметра кожна.

— У принципі, можете спати на лавах, але отам зручніше, і матрац м’якший, — він показав у бік носа яхти, на нішу, що звужувалася в кінці.

— Праворуч — туалет і душ, — показав рукою Мішель. — Номер мого мобільника на папірці на дверцятах мікрохвильовки. А це вам, коли зголоднієте або захочете зігрітися, — він поклав принесений пакет на мікрохвильовку. — Влаштовуйтеся! Я вам удень ще й електроковдру принесу!

Залишивши ключ від навісного замка на столику, Мішель попрощався і пішов.

Андрюс подивився на наплічник і саквояж, що лежали біля сходів. Підняв погляд на Барбору, котра все ще стояла й якось загальмовано втупилася на круглий ілюмінатор.

— А мені подобається, — на одному видиху промовив Андрюс, намагаючись підбадьорити подругу. — Французи — класні! Бачиш, готові навіть незнайомим допомагати!

Барбора кивнула. Сіла на лавку.

— Мені все ж треба поїхати, — вперто сказала вона. — А нову сім-карту я сама куплю.

Андрюс зітхнув.

— А хто візьме ключ? — спитав він.

— Краще ти! — сказала дівчина спокійно. — Я до шостої повернуся. Ти ж уже будеш тут?

Той кивнув.

Розділ 72. Оффенбурґ. Земля Баден-Вюртемберґ

— Ви громадянин Німеччини? — строго, але ввічливо спитав у Кукутіса поліцейський, що доправив його у відділок.

— Ні, — відповів старий.

— А чий ви громадянин?

— Європи.

— Європи? — всміхнувся правоохоронець. — Ну тоді покажіть ваш європейський паспорт!

Кукутіс, котрий стояв перед робочим столом поліцейського, покосував на стілець під вікном.

— Стоячи я вам нічого не зможу показати, — сухо промовив він.

— Ах, так, даруйте! Сідайте! — спохопився господар кабі­нету.

Кукутіс, роздратований і пригнічений тим, що сталося з ним цього дня, всім, від неприємної та дурної аптекарки і до того моменту, коли в пивничку ввалилися два поліцейських зі службовим псом і вирвали у нього з рук губну гармошку, скинув на підлогу своє сіре зимове пальто, сів, підкотив широку штанину, оголивши дерев’яну ногу повністю, взявся за дві ремінні пряжки, що тримали ногу на кульші, відстебнув. Для цього ремінь треба було ще більше натягнути, а він і так намертво сидів, тому дерев’яну ногу Кукутіс відчував, як невід’ємну частину тіла.

Поліцейський піднявся над столом, примружився, спостерігаючи за маніпуляціями затриманого.

— Допомогти? — спитав він ввічливо.

— Не треба! — буркнув Кукутіс. — Раніше треба було допомагати!

— Коли раніше? — здивувався поліцейський.

Кукутіс промовчав. Йому нарешті вдалося відтягнути ремінь достатньо, щоб вивільнити хромований язичок пряжки із ремінної дірки. Після цього вивільнив Кукутіс кульшу з «чашечки» дерев’яної ноги. Ремені на кульші червоні смуги залишили. Підняв Кукутіс не без зусиль зняту з кульші ногу. Подивився на стіл правоохоронця, паперами завалений. І, подавшись усім тілом вперед, поклав ногу поверх поліційної документації.

— І що це ви робите? — Господар кабінету вражено витріщився на дерев’яну ногу — гарну і дивну, поліровану, як старовинні меблі, і прикрашену виблискуючими особливим матовим кольором срібними кільцями, сенс яких на нозі поліцаю був не зрозумілий.

— Паспорта дістаю, — буркнув Кукутіс сердито.

Живою ногою та притиснутою до стільця сідницею він присунувся з стільцем до столу ближче. Потім повернув ногу «чашечкою» для кульші до себе, а ґумовим підбором до поліцейського, від чого той водномить на своєму кріслі на коліщатках відсунувся, спинкою крісла в стіну вперся. Поліз рукою в «чашечку», витягнув звідти прямокутну фанерку довжиною з півдолоні. Знову в «чашечку» рукою поліз. Обличчя його виказувало і напруженість, і відчай. Щось він намагався витягти звідти, але воно не витягувалося.

Зрештою підняв Кукутіс ногу ґумовим підбором до стелі, а «чашечкою» вниз. Став її трусити. Кілька разів об стіл гепнув. І тут, один за одним, на поліційні папери кілька старих паспортів випали.

Три з твердими обкладинками (як книжечки, різних кольорів) і три простих, як картонки, вдвічі складені.

Правоохоронець насупився, простягнув руку різко, як робот, і схопив паспорти. Підніс до очей.

— То ви росіянин? — здивувався він уголос, дивлячись на незрозумілу кирилицю на обкладинці верхнього документа.

— Двічі мене хотіли росіянином зробити, та не вдалося, — відповів на це Кукутіс. — Є країни, які так тобі нав’язують свій паспорт, що просто спасу немає! І завжди так: нав’яжуть, а потім на війну посилають! Цю паспортну книжку Російської імперії мені ще до Першої світової нав’язали! Так і сказали: або береш російський паспорт, або у в’язницю за бродяжництво! І плювати їм було на те, що у мене вже два паспорти були — Чорногорії та Прусського королівства!

Поліцай відірвав погляд від сірої потертої книжечки, глянув недовірливо на старого. Потім, кинувши паспортну книжку на стіл, занурив погляд і думки на тиснені потьмянілим золотом герб і літери на другому документі. Згори два леви, що стояли на задніх лапах, мордами один до одного, тримали герб, на якому один над одним два хрести зображені були, а над ними — корона. А під гербом — вказана держава, що документ видала: «Вільне місто Данціґ».

— Ви що — смієтеся наді мною? — знову зиркнув правоохоронець підозріло на одноногого затриманого. — Що це ще за «Freie Stadt Danzig»? Не було такої держави!

— Ви так гадаєте? — всміхнувся Кукутіс. — Так, освіта тепер в Європі нікудишня, не те що раніше!

Витягнув із ноги скриньку із загорнутими в носовичок монетками. Розгорнув, узяв одну, простягнув поліцейському.

— Що це? — спитав той.

— Данціґський гульден! — пояснив старий.

Хвилини зо три розглядав той монету. Потім повернув її Кукутісу.