Читати книгу - "Забудь-річка"

може бути. Риби у нас скілько хочеш.

Толік, добра душа, допоміг їй скласти звернення англійською мовою для закордонних Шагут, і вона розсилала його усім, кого знаходила по західний бік українського кордону. Українці та мешканці колишніх радянських республік теж отримували запити, які вона склала самостійно.

На диво, вже у перші дні пішли відповіді, і хоч нічого цікавого на очі поки що не траплялося, вона працювала з дедалі більшим натхненням. Степан терпів, жартував про рибальський азарт та сільське господарство й обіцяв вивезти її з вудками на Дніпро.

А проте мамчиних обов’язків ніхто з неї не знімав, і вона, наче на роботу, приходила щодня до гірки. Зустрічалася там зі своїм невгамовним компаньйоном, щоб чергового разу отримати порцію інтелектуального песимізму.

— І дарма ви сподіваєтеся на асоціацію з ЄС! Вони ніколи не випустять Юлю і все лусне, як мильна бульбашка.

— Але ж угоду підготували, — захищала власну надію на світле майбутнє Уляна.

— Підготували — це ще не підписали. Коли дійде до підпису, все розвалиться. Це — спецоперація ФСБ. Вони хочуть посіяти у наших душах чергове розчарування. Щоб усі стрибали — Європа, Європа, а отримали Митний союз.

— Але будуть вибори до Верховної Ради. Прийдуть нові люди. Минулого ж разу все почалося з виборів.

Георгій Олександрович у відповідь сякався у свої неосяжні носовички.

— «Нові люди»… — перекривляв він. — Чому ж ці нові люди не взяли штурмом апеляційний суд і не звільнили Юлю? Чому? А я вам скажу, чому. Бо вони розчаровані і пасивні. Розчарований і пасивний народ може обрати тільки тих, кого йому нав’язують згори. Тому повірте. Рада буде правильна. Така, як Путін звелів.

Заморившись від старечого буркотіння, вона переключалася на розмови з інструктором Дмитром. Не надто говіркий, ба навіть твердий і суворий у спілкуванні, він чимось нагадував Степана і був дуже милим у цих коротких розмовах.

— А приїздіт до нас улітку. Ту на горі озера, квіти, гриби. Можна підйомником си підняти, а можна пішо.

— Я гір боюся, — зізнавалася чесно Уляна.

— Йой. Як се можна боятися гір?

Вона сміялася:

— Я ж степовичка. Звикла, що завжди обрій видно, а тут сонце з’являється з-за гори по обіді.

Дмитро сміявся.

— Та. У нас є ту місцини, де влітку сонце лиш по кілька годин з-за гори видко. Тіко того не тра си бояти. Бо як на другий схил перейдеш — от тобі й сонце.

Усе це допомагало структурувати час, але тільки до того моменту, поки Настуня казала: «Мамо! Ходім додому!», — маючи на увазі крихітний номер у готелі.

А далі все відбувалося миттєво. Дати команду перевдягтися, проконтролювати виконання, повішати сохнути комбінезон, засунути у рота печиво чи бутерброд і — до ноутбука.

Листування із Шагутами скидалося на бурхливу річку. Вона знайшла шагут-дизайнерів, шагут-екстремалів, бодібілдерів, анімешників, шагут-дітей і шагут-батьків, але поки жоден з них не мав серед своїх предків Степана 1917–18 року народження родом з Галичини, а ще точніше, з Пліхова, що під Бережанами.

За день до повернення Степан із молодим подружжям вирішили влаштувати собі справжній екстрим. Знайшовши кількох партнерів так само не сповна розуму, вони вирішили податися на фрі-райд. Так називався спуск сніговою цілиною — без траси, без розуміння, що у тебе під ногами — чи каміння, а чи лід. Звісно, підйомники на такі точки не везуть, тому від верхньої станції відчайдухів забирають гусеничні тягачі й на буксирі доправляють до самої вершини гори з романтичною назвою Жандарм.

Уляна спробувала нагадати чоловікові, що це небезпечно, і що не так давно вона вже рятувала його з піратського полону, але один лише погляд у відповідь зняв усі питання. Суходільні щурі не можуть диктувати свою волю морським вовкам, так само, як степовички — гірськолижникам, а жінки — чоловікам. Продовжувати дискусію не мало сенсу.

— Ти — адреналіновий наркоман! — сказала вона, коли вже вклалися спати та за квартирною звичкою чекали, поки Настусине дихання стане рівним і глибоким.

— Але адреналін — сексуальний гормон.

— Не бреши, — зморщила носика Уляна.

— А я доведу.

— Тихіше, Настусю розбудиш.

— Сама тихіше.

Настусю вони не розбудили, хоча та цієї ночі як ніколи крутилася та чомусь голосно зітхала у ліжку.

А зранку Степан разом із молодим подружжям та ще трьома вдягненими у флуоресцентні комбінезони хлопцями вирушив на вершину. Уляна дивилася, як віддаляються кольорові постаті на кріслах підйомника, і коти шкребли на душі. Проте випустити свої страхи назовні, а тим більше намагатися вплинути на рішення чоловіка вона не наважилася.

Окошилося все, зрозуміло, на Настуні, що сьогодні як ніколи була повільною і весь час недоречно лізла під ноги. Не можна сказати, що коли визвірилася на власну дитину, полегшало. Скоріш за все, просто дала собі волю, бо вже не було необхідності удавати мати Терезу, терпіти все й навіть на мікрон не показувати, що ця клята адреналінова чи тестостеронова залежність робить чоловіків закінченими егоїстами, неспроможними поступитися найменшою власною примхою, не здатними зрозуміти, що відчуває жінка, коли її кидають сам на сам зі страхами, хвилюванням і зловісним голосом безжальної жіночої інтуїції.

Діти побігли вперед до пункту прокату під гіркою, де на ніч залишали своє громіздке знаряддя. Уляна, усе ще розвиваючи внутрішній викривальний монолог на адресу Степана, чимчикувала до місця постійної дислокації, наздоганяючи мовчазного від зосередженості Георгія Олександровича, що, допомагаючи собі лижними палками, долав заледенілу стежку.

Вона коротко привіталася, а він лише мовчки кивнув головою, заглиблений у заскладну для свого віку та комплекції справу. Нічого, у колибі ще встигне виговоритися, подумала Уляна, мимоволі поширюючи викликане Степаном роздратування на першого ліпшого. І саме у цей час раптом почувся легенький хруст, наче хтось яблуко відкусив, а потім Георгій Олександрович із зойком повалився набік. Серце Уляни тьохнуло в унісон.

— Що з вами? — стривожено нахилилася до нього.

— Здається, ногу зламав.

І тут Уляна з жахом побачила, що права його ступня у чорному чоботі неприродно вивернута набік, немовби на малюнку художника-початківця.

— Так. Зламали, — погодилася вона, дивуючись, як він може так спокійно говорити про це.

Якби, не дай Боже, таке сталося з нею… та вкуси себе за язик і не балакай зайвого. І без того вистачає.

Вона озирнулася з метою гукнути когось із дітей, але ті вже сховалися за наступною кучугурою. На стежці не було видно жодної постаті і чекати на допомогу не