Читати книгу - "Забудь-річка"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 150
Перейти на сторінку:
над дровами:

— Знаєте, я ніколи особливо не цікавилася історією, але зараз, коли раптом зіштовхнулася… — вона не змогла добрати слів. — Слово честі, іноді складається враження, що оцю, як ви її назвали, Забудь-річку, хтось прокопав просто між нами і батьками, щоб ми не змогли довідатися, ким є насправді. І це сталося у кожній родині, у кожній хаті.

Георгій Олександрович витягнув свій велетенський носовичок і гучно висякався.

— Забудь-річка, шановна, — це одне з найбільших будівництв соціалізму. Як Біломор-канал. Копали тисячі й мільйони людей, кожен свою ділянку, кожен у своїй родині. А що ви хочете, коли люди аж до самого розвалу Союзу заповнювали анкети: «соціальне походження»? Або: «Чи не були ви чи ваші родичі у полоні або інтерновані під час війни?». Родичі! Чуєте?

Уляна здивовано звела брови:

— А якщо були?

— Могли не взяти на роботу. Або не дати допуск до секретної документації — а тоді секретною документацією вважалося майже все. Тому й від родичів відмовлялися, і від предків, щоб не бути, не дай Боже, «із поміщиків» або «зі священнослужителів». Ви тих анкет вже не застали. А в мене кожного разу рука тремтіла — а раптом про родичів щось випливе, чого я і сам не знаю. Отак і жили, — він посміхнувся, пригадуючи молодість, бо спогади про молодість завжди викликають посмішку. — Але зараз вже не ті часи, я вам скажу. Зараз інформація циркулює вільно, і знайти людину значно легше. Пам’ятаю, колись газета була «Вісті з України», там давали оголошення «шукаємо такого і такого або його нащадків». По всьому світу розходилася. Треба, до речі, у Толі спитати. Може у них в комп’ютерах теж така газета є. Він же програміст, йому видніше.

Уляна подумала, що у цьому насправді є рація. А після вечері, коли Настуся махнула хвостом і подалася у своїх дитячих справах, тобто до кімнати Олеся гратися з ним у чергову комп’ютерну гру, у двері постукали, і на порозі їхнього номера з’явився Анатолій.

— Мене батько попросив допомогти вам, — сказав він.

— Заходьте, — Уляна підвелася з ліжка, на якому сиділа, і гостинно звільнила від мокрого комбінезона єдиний у номері стілець.

— Нам допомогти? — здивувався Степан, який теж валявся на ліжку, даючи відпочинок змореному тілу, і при появі гостя не поворухнув навіть пальцем.

— Казав, що вам треба родича якогось знайти.

— А ти не втрачаєш часу дарма! — здивовано зауважив Степан і тільки тут скинув ноги з ліжка.

— У вас же ноут є? — запитав гість. — Бо як нема, я можу за своїм сходити.

— Є. Я зараз. — Уляна полізла до валізи, де ховала свій комп’ютер від ласих Настуниних очей. — Осьо.

— Прекрасно.

Тримісний номер був такий малий, що крім відповідної кількості ліжок вміщав лише дві тумбочки, згаданий вже стілець і вішак, прибитий на стіну за дверима. Решту простору займали мокрі комбінезони та светри. Як жартував Степан: «Якщо хочеш вдягти штани, хтось має їх зняти». Про жоден стіл у цій тисняві навіть не йшлося. Тому усі троє розташувалися на ліжку, а комп’ютер встановили на стільці поруч. Ноутбук на диво бадьоро підхопив мережу.

— Ніякої газети з розшуку людей, звісно, нема, — сказав гість, вочевидь, продовжуючи незавершений діалог з батьком. — Але можна почати з банального пошуковика. Скажімо, погуглити, якщо більше цікавить Європа, пояндексити, якщо Росія. Ну і так далі. Це ви, сподіваюся, вмієте?

Під час розмови він швидко стукав по клавішах і вправно допомагав собі мишкою.

— Що ми шукаємо? — здвів на неї очі хлопець.

— Степан Шагута, — не роздумуючи відповіла вона.

— Чому Степан? Просто Шагута, — втрутився Степан. — Ми ж родичів шукаємо.

— Шагута, — роздільно повторив гість. — Наскільки я розумію, шукаємо в Європі?

— Чи в Америці, — знизала плечима Уляна. — Чи в Австралії.

— Ну, тобто транслітеруємо латинкою. І тут виникає питання правопису. Наприклад, як писати перше «Ш» — в англійському варіанті, чи у польському, через «ес-зет»? А «г» можна писати як «джі», як «ейч» або навіть як «джі-ейч». Але якщо ми шукаємо людину, почати все-таки краще з соціальних мереж.

При цьому слові Уляна скривилася:

— «Однокласники»?

У них ця епідемія скосила півофіса. Шеф навіть вимушений був заборонити соцмережі на роботі. Проте поступово цікавість сама собою згасла — адже давні знайомі існують лише у спогадах, а в реальності вони виявляються абсолютно чужими і геть не потрібними тобі людьми.

— «Однокласники» — це якщо вас цікавить Росія чи колишній совок. А якщо на Заході, то краще Фейсбук чи Твіттер.

Ще якийсь час знадобився, щоб відкрити Уляні доступ до цих мереж, створити сторінки та розпочати пошук.

— Ну, давайте. Найпростіша транслітерація — Ес, ейч, ай, джи, ті, ай. Ша-гу-та. Дивіться.

І на екран поліз довгий перелік імен, часто із зображеннями або фотографіями користувачів.

— Судячи з усього, ваше прізвище найпопулярніше у Пакистані та Індії. Дивіться, Шейх, Шах, Шахін, Наз, Назір, Саід, Хан, Ашрід — усі Шагути, — Уляна зі Степаном здивовано перезирнулися, а програміст продовжив. — З України теж є, і їх вам пропонують тому, що це — ваша країна реєстрації.

З України? А можливо, знайдеться хтось і в Україні. Міг же він приїхати з полону чи з еміграції… Хоча з еміграції навряд чи. Не було дурних вертатися до Союзу.

— А головне, ви можете з кожним зв’язатися тут-таки персонально і з великою вірогідністю отримати відповідь. Усім одночасно послати запит неможливо, а от відібрати цікавих і запитати — цілком. Роботи, звичайно, багато, проте…

— А дайте, я спробую, — простягнула руки Уляна.

І пропала.

Тепер вона всі вечори просиджувала, втупившись у монітор і відриваючись від нього, тільки щоб прокоментувати якусь цікаву інформацію вголос.

— А знаєш, що в Ханти-Мансійську є вулиця Шагути? Це ж, здається, десь у ваших краях? — питала вона Степана.

— У нашому Ханти-Мансійську? Та йди ти!

— Чого це йди? Читай сам. Названа на честь Кузьми Шагути. Степановича, до речі.

— Так він Шагут, а не Шагута.

— Все одно. Заслужений робітник сільського господарства. Може, родич?

— Ага, двадцять шостого року народження. Батько його народив, у дев’ять років. Та ще й заслужений діяч. Звідки у Ханти-Мансійську сільське господарство?

— Рибна артіль «Зоря нового життя», — сміялася Уляна.

— А-а. Рибна. Рибна

1 ... 102 103 104 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь-річка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забудь-річка"