Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

class="p1">Десь влітку в 1965 році я здружився з Миколою Апостолом. Наприкінці року нас обох перевели у тій же Сосновці з сьомої до першої (релігійної) зони. Ми далі дружили і часто в невеликому гурті співали українських пісень. Напевно, ці взаємні симпатії чекісти помітили і роз’єднали нас. Минуло кілька років. Я провів три роки у критій тюрмі і повернувся в Мордовію до третьої зони. Апостол давно звільнився. І ось по зоні пустили чутку: Апостол у Тернополі зв’язався з золотовалютниками. Їх зловили, і Апостола розстріляли. Нас охопив сум: “Навіщо ж він, український націоналіст, зв’язався з торгівлею золотом?! Замість боротися за волю України взявся за спекуляції золотом! Навіщо ж він устряв у ту справу?! Шкода патріота! Згинув по-дурному!” Довго не покидав душу жаль за улюбленим побратимом по боротьбі за спільну справу. Аж через двадцять років дізнаюся, що Апостол не був страчений, що це була навмисна чекістська дезінформація, призначена завдати в’язням психологічного удару — зменшити їхній оптимізм та опустити в сум та журбу.

Вже значно пізніше на особливо суворому режимі в камерах ми часто згадували геніяльного повстанця Антона Олійника, що зумів двічі втекти з ув’язнення, та його побратима у другій втечі Романа Семенюка. Олійника таки стратили. А Семенюк, як виявилося значно пізніше, закінчив 28-річний термін і звільнився. Бойовий чоловік!

Так ось я про те, що якось, не знати звідки, долинає до нас чутка, що Семенюк Роман помер. Ми дуже шкодували. Людини, що була зразком непохитности і повстанської вірности, вже немає серед живих — жаль, страшенний жаль! А ось 2004 року дістаю листа від Миколи Курчпка з адресою сестри Романа Семенюка. Негайно написав, проте відповіді так і не отримав. Мені особливо жаль і того, що тепер нікому розповісти всіх подробиць підготовки втечі та всіх обставин подальшої долі двох славних синів української нації.

Та повернуся до тюремної камери.

Прибувши з Києва до Володимирської в’язниці, Романа Семенюка я побачив уперше. Він був на років п’ять старший за мене, кремезний, середнього зросту, дужий, сильний чоловік. Сірі спокійні очі світилися впевненістю і відчуттям власної ваги на землі. Такі люди не запобігають ласки в когось, не улещаються. Їхні дії і вчинки обумовлюються з їхніми переконаннями і знаходять силу у своїй власній психологічній установці. Вони самодостатні. Дивлячись на нього, я уявляв собі того давнього середньостатистичного українця, що споконвіків трудився на своїй землі, любив рідний край, примножував сімейні статки власною працею, ніколи нічого не вкрав і був гордий зі свого місця в сільській громаді. Я думав: на таких людях тримався український рід тисячі років, це такі українці створили Козаччину і боронили українську землю від різних зайд.

Тож ось яку історію про втечу я від нього почув.

В одинадцятій зоні, де працював Роман Семенюк, був великий деревообробний комбінат. Деревину в зону транспортували рукавом річки Явас. Він був неширокий, але доволі глибокий. З річки деревину затягували у ставок, з нього транспортером доправляли на склад, а далі — на тартак. Ставок невеликий продовгуватий. Річка проходила крізь заборонні споруди і текла далі за зоною. Заборонні споруди складалися з трапа, по якому час від часу проходили менти. Зі сторони трапа у дно ставка були загнані стальні прути. На рівні трапа вони були з’єднані між собою за допомогою електрозварки кількома поперечними прутами. За трапом височів дощатий паркан з косими перекладинами по верху, густо обплетеними колючим дротом. Під парканом у дно ставка також було загнано низку стальних прутів. За парканом — ще один трап для зовнішнього обходу й перевірок охоронних споруд. Там також було застромлено у дно ставка ряд прутів, прикріплених до трапа.

Сформувалася група українських політв’язнів, що вирішила тікати. Група розробила і ухвалила план роботи з підготовки до втечі. Обстеживши систему охорони зони, вирішили перерізати прути і на той бік переплисти попід трапами й парканом. Позаяк підготовка мала зайняти багато днів, а може, й не один місяць, то розділили обов’язки. Олійник і Семенюк узялися пиляти прути. Іван Кандиба зголосився залазити на високу вежу і звідти спостерігати за рухом ментів. Коли б мент прямував у бік ставка, Кандиба мав виставляти палітурку журналу. Інший мав спостерігати за Кандибою, нібито відпочиваючи над ставком, і попередити Олійника чи Семенюка про небезпеку. Для цього мав заспівати пісню, пісні за домовленістю міняли.

Кілька чоловік призначили для спостереження за поведінкою ментів. Вони мали визначати, чи в ментів не виникли підозри. Ножівки по металу красти в механічному цеху, виносити і класти в обумовленому місці біля ставка мала окрема людина.

Уперше в розвідку під виглядом купання Олійник і Семенюк полізли у воду у червні. Вода була ще холодна, але починати мусили раніше, щоб не затягнути аж до осени. Побачили, що штирі в першому ряді товсті і глибоко загнані в дно, та так густо, що між ними не протиснешся. Відігнути не можна, тож доведеться пиляти. Крізь перший ряд просунули тичку і постукали по штирях другого ряду. Вони були вельми міцні, в тому ряді доведеться їх перепилювати. До третього ряду тичкою не досягали. Здавалося, що там штирі забиті рідше, то ж сподівалися, що вдасться протиснутися.

Після розвідки провели нараду. Сховалися у маленькому цеху, де один верстат стругав покрівельні стружки. Заходили по одному, по два, але щоб зменшити для ока випадкової людини підстави для підозр, запросили одного литовця. Його давно знали як надійну людину, а група, розбавлена людьми інших національностей, завжди викликала менше підозр. Ще була й така проблема. Часто сторонні люди, отак собі від нічого робити, йдуть до ставка. Коли у воді під трапом був Семенюк чи Олійник з ножівкою, виникала проблема, як би відвернути тих людей, щоб не наближалися і випадково чогось не помітили. Литовець кілька разів зумів їх зустріти далеко від ставка, заговорити й направити в інший бік.

Пиляти вертикального товстого прута було тяжко і незручно. Це не те, що пиляти ножівкою кусок прута, затиснутого горизонтально в лещатах! Працювали по черзі: то Олійник, то Семенюк.

Коли пиляли прут у першому ряді, було легше. Кандиба — уважний спостерігач, він відразу попереджав, коли мент з’являвся на трапі і йшов у їхньому напрямку. Проте існувала інша проблема: коли мент ішов повільно, то в’язень легко встигав вилізти з води і вбратися, а коли — дуже швидко, то важко було встигнути одягнутися так, щоб не виникало підозри для стороннього ока.

Спільно з Кандибою побратими виробили сигналізацію на звичайну ходу мента і на швидку.