Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

class="p1">— То це все ваші паспорти? — поцікавився правоохоронець, розіклавши документи перед собою в ряд. — А який останній?

— Ось, — Кукутіс ткнув пальцем у паспорт Литовської Републік, що виглядав, може, трохи й новішим за інші, але так само старим і потертим.

Поліцейський розгорнув литовський паспорт, глянув на чорно-білу фотографію власника, потім на самого власника, котрий навпроти сидів.

— Він же виданий 1938 року! — вигукнув господар кабі­нету.

— Ну той що? Там же в графі «придатний до» прочерк стоїть. Отже, безстроковий! — пояснив Кукутіс.

У двері кабінету постукав, а потім і увійшов другий поліцейський, той, що в кафе зі службовою собакою на повідку забіг. Увійшов і начальнику заперечно головою хитнув.

Поліцейський за столом кивнув колезі, і той знову за дверима зник.

— Немає нічого на вас у системі, — звернув він знову свій погляд на Кукутіса. — І відбитки пальців у вас «чисті»...

— Ну то відпускайте мене! — видихнув стомлено Кукутіс. — Мені у Францію треба!

— Наразі не можу! За процедурою вас має ще психіатр опитати!

— І де він, ваш психіатр? — Погляд Кукутіса видав його роздратування більше, ніж голос.

— Тут, зараз зайде! — пообіцяв правоохоронець.

Жінка в білому халаті із жорстким, немов витесаним із граніту обличчям, увійшла і тут же попросила поліцейського вийти.

Зайнявши його місце за столом, вона кілька хвилин пильно дивилася Кукутісу в вічі, час від часу кидаючи погляд на його руки, немов перевіряючи, чи не тремтять.

— Може, побалакаємо? — запропонував нарешті одноногий стариган.

— Згода, — вона різко кивнула. — Тільки питати буду я, а ви маєте швидко і точно відповідати. Отже, запитання перше. Як називається кошеня собаки?

— Щеня, — чітко відповів Кукутіс.

— А щеня кішки як називається?

— Кошеня.

— Ви вірите у світову банківську систему?

— Ні.

— А у що ви вірите? — Голос жінки був зовсім позбавлений інтонації.

— У Бога, в добро і в те, що метою будь-яких мандрів є порятунок людини, котра потрапила в біду.

Жорстке обличчя жінки-психіатра висловило розгубленість, а потім нудьгу.

— Гансе! — гукнула вона, і в кабінет негайно повернувся знайомий Кукутісу поліцейський.

— Ну що він? — чоловік кивнув на затриманого.

— Відхилення є, але вони розумового, а не психічного характеру, — сказала вона, підіймаючись. — Років із двадцять тому його б забрали лікувати, але тепер ця форма шизофренії вважається рідкісним різновидом норми.

Жінка вийшла, нікому не сказавши «до побачення».

— Це все? — витримавши ввічливу паузу, спитав Кукутіс.

— Ідіть, — буркнув у відповідь поліцейський, не приховуючи свого поганого настрою.

— Ні, тепер я так просто від вас не піду! — несподівано заявив старий. — Дайте довідку, що у вас до мене немає претензій. З підписом і печаткою!

Кисла міна, що з’явилася на обличчі правоохоронця, змусила Кукутіса всміхнутися.

— Ви коли невдоволені, мені одного старого знайомого поляка нагадуєте!

Поліцейський, котрому на вигляд було років із тридцять, немов злякавшись, миттєво вираз на обличчі підправив.

— Зачекайте хвилинку, — сказав він і вийшов.

Поки його не було, зібрав Кукутіс усі документи в пачку і засунув їх знов у нішу, вирізану всередині «чашечки» дерев’яної ноги. А коли поліцейський із довідкою в руці повернувся, кілька хвилин Кукутіс на мокру синю печатку дмухав, щоб висохла. Тільки потім склав аркуш довідки вчетверо і туди ж, до паспортів, засунув.

— Якщо вам до Франції, — порадив поліцейський, котрий вийшов із Кукутісом надвір, — то краще ліворуч до перехрестя і потім знову ліворуч і прямо, до моста. Далі, за мостом, Франція!

— Дякую! — Кукутіс поглянув на молодика без будь-якої образи, навіть якось співчутливо.

— І ще, — додав німецький правоохоронець. — Пораду хочу вам дати! Не грайте в Німеччині в громадських місцях на губній гармошці! Вона у декотрих громадян нехороші спогади викликає!

— Це я вже збагнув, — Кукутіс кивнув.

Потупцяв кілька разів дерев’яною ногою по викладеному плиткою тротуару, перевіряючи: чи добре її з кульшею двома короткими ременями та пряжками доєднав. Нога знову здалася йому невід’ємною. І попрямував він указаним йому шляхом у бік перехрестя, де треба було ліворуч повернути, щоб до Франції дійти.

Розділ 73. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Найсмішніше виявилося вибрати нове ім’я для червоного кота. Рената провела не менше півгодини за великим овальним столом — на її половині столу, вільній від комп’ютера і паперів Вітаса, у вітальні з горнятком ароматного фруктового чаю, аркушем паперу та кульковою ручкою. Після кожних двох-трьох ковтків, спочатку обережних і маленьких, щоб не обпектися, на аркуш паперу лягало одне, а іноді й два котячих імені. Перші виявилися занадто традиційними: Міцюс, Пукас, Райніс. І сама ж Рената їх викреслила зі списку — здалися дуже банальними. «А може, Тульпіте?» — прошепотіла вона, приміряючи кличку до червоного кота, що швендяв по кімнаті і час від часу жалібно нявкав.

— Tulpyte, — повторила впевненіше, гадаючи, що знайшла те, що шукала.

— Ми вчасно Ґуґласа сфотографували! — повідомив їй Вітас, що повернувся знадвору. — Здається, він почав линяти!

— А я нашому котику ім’я знайшла! Щоб він почувався впевненіше!

— І яке? — поцікавився Вітас.

— Tulpyte! — з гордістю повідомила господиня будинку.

Вітаса запропонована кличка не вразила.

— Ну і який же він тюльпанчик? — спитав він із сумнівом. — Поглянь на нього!

— Червоний тюльпанчик! — пояснила Рената.

Вітас похитав головою.

— Ану гукни: «Тюльпанчик»! — попросив він.

Рената промовила ніжно, майже співуче.

— А тепер уяви, що він утік, і ти ходиш навколо будинку і кличеш його до безконечності! Стільки зайвих складів! Твої губи втомляться раніше, ніж ти його знайдеш! Та й якось надто солодко! У нього морда хулігана, очі хулігана! Який він, в біса, «тюльпанчик»? Треба щось коротше та сучасніше! Тим більше, що сьогодні ввечері його чекають пригоди!

Рената зиркнула на Вітаса підозріло.

— Які пригоди?

— Не знаю, — Вітас стенув плечима. — Може, веселі, а може, й не дуже! Але завтра він має стати знаменитістю, інакше наш бізнес-проект виявиться млявим, як хронічний нежить!

Тепер уже Рената здивовано захитала головою.

— Ти мені ніколи нічого не розповідаєш! Чому? — поцікавилася вона, зазираючи Вітасу в очі.

— Боюся, — відкрито і чесно зізнався хлопець. — Боюся, що тобі видасться, ніби я ідіот! Якби я вмів гарно розповідати все, що думаю, тоді — інша річ! Але у мене в голові постійно класні думки, а коли я їх переказую, виходить щось не дуже чітке і незбагненне... Показувати іноді краще, ніж розповідати!