Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 114
Перейти на сторінку:
постіль.

— Він ще живий? — питає капітаниха.

— Так, — відповідає полковник.

— Є якась надія?

— Ні. Йому вже ніщо не поможе.

Хвилину вона сидить мовчки, тоді раптом щось згадує:

— А всі ці люди плачуть за ним?

— Так.

— Що ж він такого зробив?

— Останнє, що він зробив, це прийняв на себе удар дужого Монса і врятував від смерті жінок і дітей.

Капітаниха знову на хвилю замовкає і щось міркує.

— Чого ж він мав таке страшне обличчя, полковнику, як два місяці тому приходив додому?

Полковник здригається. Аж тепер він усе розуміє.

— То Єста його розфарбував.

— Отже, я через кавалерів замкнула перед ним двері. Ви не думаєте, полковнику, що вам доведеться відповісти за це перед господом?

Полковник стискає широкими плечима:

— Мені доведеться багато за що відповісти.

— Але мені здається, що це найбільший ваш гріх.

— Того мені ще нікуди не було так важко йти, як нині до Гельєсетера. А втім, є ще двоє людей, чий гріх не менший за мій.

— Хто?

— Перший Сінтрам, а другі ви. Надто ви були суворі. Я знаю, що багато хто пробував поговорити з вами про вашого чоловіка.

— Це правда, — відповідає капітаниха.

Потім просить полковника розповісти їй про пиятику в Брубю.

Він оповідає все, що пам’ятає, а вона мовчки слухає. Капітан Ленарт і досі лежить на ліжку непритомний. Спальня повна заплаканих людей. Ніхто не випроваджує їх з хати. Повідчинювано всі двері, у всіх покоях, у сінях, на ганку стоять принишклі мовчазні люди. Ще й на подвір’ї їх повно-повнісінько.

Коли полковник кінчає розповідь, капітаниха голосно каже:

— Якщо тут є хтось із кавалерів, то прошу вийти. Мені тяжко бачити їх коло смертельної постелі мого чоловіка.

Полковник мовчки підводиться й виходить. Те саме робить Єста Берлінг і решта кавалерів, що супроводжували капітана Ленарта. Люди боязко розступаються перед купкою присоромлених чоловіків.

Коли вони виходять, капітаниха звертається до людей:

— Чи не могли б ті, хто бачив мого чоловіка останнім часом, розповісти мені, де він був і що робив?

І люди починають складати свідчення про капітана Ленарта його дружині, що не зрозуміла свого чоловіка й озлобила проти нього своє серце. І в спальні звучать, набирають нової сили слова давніх псалмів. Говорять-бо ті, хто ніколи не читав іншої книжки, крім біблії. Образною мовою з книги Йова, словами з старосвітських часів вони розказують про мандрівця божого, що ходив між людей і допомагав їм.

Минає багато часу, поки господиня вислухує всіх. Уже смеркає, а люди й далі оповідають, підходять одне по одному й свідчать про капітана Ленарта дружині, що не бажала чути навіть його наймення.

Тут є ті, що можуть розповісти, як він знайшов їх хворих і вилікував. Є розбишаки, що їх він зробив сумирними. 6 скорботні, яких він підтримав у біді, п’яниці, яких він відвернув від горілки. Кожен, хто опинявся в тяжкому горі, давав знати божому мандрівцеві, і той допомагав йому, принаймні будив у ньому віру й надію.

Цілий вечір у кімнаті хворого лунають слова давніх псалмів.

Надворі стоїть повно людей і чекає кінця. Люди знають, що відбувається в хаті. Те, що біля ліжка хворого вимовляється голосно, пошепки передається з вуст до вуст надвір. Той, хто має щось додати, помалу проштовхується до спальні.

— Ось іще один свідок, — кажуть люди й дають йому дорогу.

І свідок виступає з темряви, розповідає те, що знає, і знову зникає в мороці.

— Що воша тепер каже? — питають люди надворі, коли хтось виходить. — Що тепер каже сувора господиня Гельєсетера?

— Сяє, мов королева. Всміхається, мов наречена. Присунула до ліжка крісло і розіклала на ньому вбрання, що сама виткала для капітана.

Та враз западає тиша. Ніхто нічого не каже, але всі знають, що настає кінець.

Капітан Ленарт розплющує очі й озирається.

Він бачить свій дім, бачить людей, дружину, дітей, нове вбрання і всміхається. Але він опритомнює тільки на те, щоб умерти. Чути останній хрипкий віддих, і капітан Ленарт віддає богові душу.

Мовкнуть оповідачі, але хтось починає співати відхідну молитву. Решта людей підхоплює, і стоголосий спів лине до неба.

Так земля прощається з душею, що відлітає в простір.

Розділ тридцять п’ятий

ХАТИНА В ЛІСІ

Діялося це за багато років до того, як кавалери почали господарювати в Екебю.

Пастух і пастушка гралися разом у лісі, будували хатки з пласких: каменів, збирали морошку й робили собі вільхові сопілки. Вони обоє народилися в лісі. Ліс був їхньою домівкою та їхнім маєтком. З усім, що там водилося, вони жили мирно, як господарі живуть мирно з челяддю й домашніми тваринами.

Діти мали рись і лисицю за дворових собак, ласицю за кішку, зайці та білки була їхіня худоба, сови й тетеруки сиділи в їхніх клітках, смереки були їхні слуги, а молоді берізки — гості на їхніх бенкетах. Вони добре знали нори, де скручені в клубок гадюки вкладалися на зиму спати, а як купалися, то бачили вужів, що плавали в чистій воді. Але не боялися ні гадюк, ні вужів, що жили в тому лісі, бо то ж був їхній дім. Тут їх ніщо не могло злякати.

Далеко серед лісу стояла хатина, де мешкав пастух. Туди вела горбиста доріжка, навколо здіймалися гори й затуляли сонце, поблизу було бездонне болото, над яким цілий рік слався холодний туман. Долинянам така садиба видавалася не дуже привабливою.

Пастух і пастушка мали колись побратися, оселитися в хатині й жити з праці своїх рук. Та поки дійшлося до весілля, на країну впало нещастя, прийшла війна, і хлопця забрано в рекрути. Щоправда, він повернувся додому без єдиної рани, не поламало йому ні рук, ні ніг, але війна наклала на нього своє тавро на ціле життя. Він набачився надто багато зла й жорстокості і втратив здатність помічати добро.

Спершу ніхто не завважив у ньому ніякої зміни. Він пішов з товаришкою свого дитинства до священика, і той повінчав їх. Лісова хатина в горах над Екебю стала їхньою оселею, так, як вони давно собі врадили, але там не було спокою й ладу.

Жінка дивилася на свого чоловіка, як на чужинця. Відколи він повернувся з війни, вона його не впізнавала. Він говорив мало, і сміх його був гіркий. Вона боялася його.

Він не завдавав нікому прикрощів або нікуди і був добрий робітник. Та все ж його не любили, бо він про всіх думав погане. Сам він почувався тут чужинцем. Тепер лісові звірі стали йому

1 ... 104 105 106 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сага про Єсту Берлінга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сага про Єсту Берлінга"