Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

і кавалери з Екебю, і мешканці Нюгорда, і гендлярі кіньми з Норвегії, і фінни з північних лісів, і бездомні цигани.

Часом те шумливе людське море починає скажено вирувати навколо якогось одного місця. Ніхто не знає, що там робиться всередині, аж поки кілька поліцаїв не проштовхаються крізь натовп і не припинять бійку або не поставлять на місце переверненого воза. А за хвилю такий самий вир постає коло якогось купця, що лається з язикатою дівчиною.

Аж ось перед полуднем спалахує велика бійка. Селянам набродить у голову, що вестергетландці міряють надто коротким ліктем, тому біля їхніх прилавків спершу зчиняється крик і лайка, а далі й бійка. Всі знають, що тому, хто день у день не бачить нічого, крім лиха й злиднів, кортить розважити серце й помститися, байдуже на кому. Отож, зачувши десь бійку, силаки й заводіяки збігаються на неї з усіх боків. Кавалери теж протовплюються до прилавків, щоб своїм способом навернути розбишак до згоди, а даларняиці поспішають на допомогу вестергетландцям.

Та більш усіх розпалений тією сваркою дужий Монс із Форша. Він п’яний і розлючений. Ось він звалює якогось вестергетландця й починає лупцювати його. Той кричить, земляки поспішають йому на поміч і силкуються відтягти дужого Монса від свого товариша. Тоді Монс скидає з прилавка додолу сувої краму, висмикує дошку на лікоть завширшки й на вісім ліктів завдовжки разом з прибитими до неї грубими поперечками й починає вимахувати нею, мов палицею.

Дужий Монс — страшний чоловік. То він колись висадив стіну у Філіпстадській в’язниці, він брав човна на плечі й виносив з озера. Можна собі уявити, який зчиняється переполох, коли він бере в руки важку дошку. Всі вестергетландці й решта людей тікають хто куди. Але дужий Монс біжить за ними й вимахує на всі боки дошкою. Йому вже однаково, де приятелі, а де вороги, аби тільки когось наздогнати і вдарити.

Нажахані люди кидаються врозтіч. Чоловіки й жінки зойкають і біжать куди очі бачать. Та як жінкам тікати, коли в багатьох із них на руках діти? Та ще заважають ятки, вози, воли й корови, що теж перелякалися людського крику.

В одному кутку між ятками застряв гурт жінок, і саме туди біжить велетень. Може, йому серед них привиджується якийсь вестергетландець? Він замахується дошкою. Бліді, тремтячі жінки збиваються докупи, чекаючи смертельного удару.

Та коли дошка, свиснувши, опускається на них, її силу послаблюють простягнені руки якогось чоловіка. Тільки він один не зіщулився, він один здобувся на подвиг, добровільно взяв на себе удар, щоб урятувати тих, що стояли навколо. Жінкам та дітям не заподіяно шкоди. Той чоловік послаблює силу удару, але сам лежить тепер зомлілий на землі.

Дужий Монс більше не скаженіє з своєю дошкою. Його паралізує чоловіків погляд ту мить, коли він опускає йому на голову дошку. Не опираючись, Монс дає себе зв’язати, і його ведуть геть.

Вмент по ярмарку шириться чутка, що дужим Монс убив капітана Ленарта. Всі довідуються, що заступник людський загинув, рятуючи жінок і беззахисних дітей.

Над широким майданом, де тільки-но шалено вирувало життя, западає тиша. Припиняється торгівля, біжи, взаємне частування, канатний танцюрист дарма закликає глядачів.

Помер заступник людей, і вони в жалобі. Вони мовчки тиснуться до того місця, де його вбито. Він лежить непритомний, випроставшись на землі, ран не видно, тільки голова ніби трохи вдавлена.

Кілька чоловік обережно переносять його на дошку, що її кинув велетень. Їм здається, що капітан Ленарт ще живий.

— Куди його нести? — питають люди одне одного.

— Додому! — відповідає хтось із юрби грубим голосом.

Авжеж, люди добрі, несіть його додому! Беріть на плечі й несіть додому! Він був іграшка в божих руках, пір’їнка, гнана його подихом. Несіть тепер його додому!

Поранена його голова довго спочивала на твердій в’язничній лежанці, на в’язці соломи в клуні. Нехай же тепер спочине на підбитій м’якій подушці! Він невинно терпів ганьбу й муки, його прогнано від рідного порога. Він був безпритульний мандрівець, що блукав божими шляхами, де тільки їх знаходив, але завжди тужив за рідною домівкою, яку зачинив перед ним господь. Може, хоч тепер рідний дім прийме того, хто помер, рятуючи жінок і дітей?

Нині він вертається не як розбійник у колі пияків, що не годні втриматися на ногах, ні: його ведуть люди, охоплені щирим смутком. Ті люди, в чиїх хатах він ночував, кого він підтримував у недолі. Несіть його додому!

Так вони й роблять. Шестеро чоловіків беруть на плечі дошку з капітаном Ленартом і несуть з майдану. Скрізь, де вони йдуть, люди розступаються з дороги й замовкають. Чоловіки скидають шапки, а жінки схиляють голови, як у церкві, коли згадують ім’я господнє. Багато хто витирає заплакані очі, дехто починає оповідати, який то був чоловік — добрий, веселий, побожний, завжди готовий розрадити ближнього. Коли хтось із носіїв стомлюється, зразу підступає інший і мовчки підставляє під дошку своє плече.

Ось капітана Ленарта проносять повз те місце, де стоять кавалери.

Ходімо з ними й доглянемо, щоб його як слід занесли додому, — каже полковник Беренкройц і прилучається до походу, що простує в Гельєсетер. За ним рушає решта кавалерів.

Ярмарковий майдан порожніє: люди йдуть до Гельєсетера. Треба ж подивитися, як капітан прибуде додому. Всього, що треба було купити, не куплено, забуто про гостинці дітям, так і не вмовлено дівчину взяти в подарунок молитовника, шовкові хустини, що від них так горять очі в молодих дівчат, хай собі й далі лежать на прилавку. Всім треба піти й доглянути, щоб капітана Ленарта занесли додому.

Нарешті вони наближаються до Гельєсетера. Там усюди тихо й порожньо. Знову полковник тарабанить кулаками в двері. Вся челядь подалася на ярмарок, на господарстві лишилась сама капітаниха. Вона відчиняє двері і питає, як питала минулого разу:

— Чого вам треба?

І полковник теж відповідає, як минулого разу:

— Ми прийшли з вашим чоловіком.

Капітаниха дивиться на полковника, що стоїть рівно й спокійно, як завжди. Тоді переводить погляд на людей із тяжкою ношею, на юрбу позад них. Вона стоїть на східцях і бачить сотні заплаканих очей, що несміливо дивляться на неї. Нарешті вона позирає на того, хто лежить на ношах, притискає руки до серця й стиха проказує:

— Це його справжнє обличчя.

І більше нічого не розпитує. Мовчки обертається, відсуває засув, розчиняє навстіж двері і веде людей до спальні.

Полковник допомагає їй розсунути подвійне ліжко, вона підбиває подушки, і ось капітана Ленарта кладуть на м’яку білу