Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 23. Трохи про драконів

Ігорю вдалось все ж умовити мене вирушити до Стрельниці, аргументуючи тим, що у столиці князівства живе той самий його друг-артефактор, від котрого підступу чекати точно не доведеться. На мою ремарку, що з підвісом все в порядку, він взагалі заявив, що його голова – добре, а голова професіонала – краще. А на маскарад ми просто зайдемо подивитись: не сподобається – розвернемось та й підемо. Коли я поцікавилась: чому він так наполегливо намагається затягти мене на цей гамірливий захід, Колвін посміхнувся й обійняв мене:

– В тебе було багато свят у житті?

Я насупилась: зі святами в мене не задалось. Вигляд мій був, мабуть, більше, ніж красномовним, тож, відповіді Ігор чекати не став:

– От я й хочу показати тобі одне з них. Врешті решт, силою нас там тримати ніхто не буде.

Може, він і правий. На якихось грандіозних святах мені бувати не доводилось. Тож, чому б не подивитись:

– І що це дійство з себе уявляє?

Колвін сховав переможну посмішку в куточках губ:

– Почну з того, що столиця – Вранець – саме по собі дуже гарне місто. Архітектурний стиль на зразок готичного. Маскарад влаштовується на честь закінчення війни між князівствами Дев’ятизем’я, і саме в столиці Стрельниці було підписано мирний договір. Тож, цій традиції близько півтори сотні років. Маскарад умовний: хтось вдягає маски, хтось просто вбирається. На головній площі показують «Битву драконів» – ілюзію, звісно. Вони відіграли вирішальну роль у завершенні війни: маю на увазі драконів. На вулицях – музика, танці, ярмарки. У князівському замку – бал. Туди можна потрапити, як на запрошення, так і за окрему платню, що іде на благодійність.

Я з цікавістю дивилась на нього:

– А самі дракони?

На обличчі Ігоря з’явився досить незвичний, як для нього, мрійливий вираз:

– Дракони – мешканці Стрибор’я. Цілком реальні. І, хоча диворіченцям вдалось знищити головну бойову силу – чорних драконів – саме наявність взагалі драконів переломила хід війни.

– А вони різні? – здивувалась я.

– Так, – підтвердив Колвін. – Туманні – сизого окрасу з блакитною облямівкою по краю луски. Водяні – насиченого смарагдового кольору. І червоногірські – бронзового.

– А в чому особливість чорних?   

Коли він заговорив, мені здалось, що в його голосі забриніла якась дивна туга. Він так співпереживав тим, кого навіть не бачив ніколи?! Хоча, мені он навіть досить страшнуватого сіруша було шкода. Якби вона зі мною не «заговорила», мабуть, накивала б п’ятами… якби встигла.

– Найбільш розумні дракони, – почав відповідати Ігор. – Їхній інтелект не поступався людському, просто мислили вони іншими категоріями, а їхня енергія живила землю і людей. Процвітання Стрибор’я – це заслуга всіх драконів, та чорних – особливо. За їх відсутності там навіть клімат дещо змінився: похолоднішало. Найсильніші з драконів: їх вогонь у бою випалював сотні. На них не діяла магія, хоча над цим дуже інтенсивно працювали диворіченські менталісти й, врешті решт, просто зруйнували енергетику озера, біля якого ті жили. Якщо чорний дракон вибирав собі людину, то залишався вірним їй до самої смерті.

Як цікаво! Співдружність людей та драконів?!

– Це як?! За яким принципом вони їх вибирають? Тобто… вибирали.

– Ті, хто хотіли такої співдружності, йшли до озера драконів – Ока Стрибор’я. Якщо котрийсь з драконів приймав його, той повертався драканаром – йому не потрібна була ініціація. Якщо – ні, то претендент просто зникав. А от, за яким принципом – це до драконів. Вони не пояснювали свій вибір.

Скільки інформації! А питань стає дедалі більше:

– Що за ініціація?

Здається, в нього це питання не викликало радощів. Ігор на мить похмурився, та одразу ж струсив цей вираз з обличчя:

– Драканари – це особлива форма поліморфів, здатна після ініціації приймати форму дракона. Це ті, в кому тече хоча б крапля князівської крові. Зараз ініційованих дванадцять. Могло би бути більше, однак, процес надто болісний, а, інколи, й смертельний, так само, як і з чорними драконами, тому на неї погоджуються далеко не всі. До того ж, після ініціації драканари можуть вступати до шлюбу лише з носіями тієї ж крові. Звичайна людина поряд з драканаром буде повільно помирати, оскільки її енергопотенціал не витримає навантаження. Навіть простий поцілунок буде віднімати життєву енергію. Та носіїв цієї крові залишилось не надто багато, тож не кожен може віднайти собі пару. Тому, такого «щастя» прагнуть далеко не всі, хто б міг його отримати. Ініціація ж драконом не пов’язана з кров’ю, але й поліморфом не робить. Точніше, не робила. Така людина просто ставала драканаром суто енергетично.

В моїх очах, судячи з усього, запалахкотіли вогники, оскільки Колвін, ковзнувши руками по моїх плечах, зімкнув їх за шиєю й ткнувся лобом у мій лоб:

– Я вже зрозумів: показати справжніх драконів, – стражденним тоном вимовив він.

Чому історія про драконів викликає в ньому таку дивну реакцію? Що з ними не так? Спробувала зазирнути в очі чоловіка, та замість цього натрапила на його губи. Зрозуміло: щоб не ставила зайвих питань. Не сподівайтесь, Ігоре Дмитровичу, я – вперта! І навіть такий… солодкий поцілунок… не змусить мене забути… що я там спитати хотіла?

Гарячі чоловічі пальці куйовдили моє волосся на потилиці, а їхні побратими, заринувши під одяг, ковзнули по моїй спині, ледь торкаючись шкіри на ній та змушуючи мене вигнутись дугою та влипнути у груди їх власника, чим невимовно його порадували, судячи з посмішки на його губах, що почали зміщатись на мою шию. Я судомно заковтнула повітря й одразу ж видихнула:

– Ми, здається, про щось розмовляли…

Десь з району мого плеча, з котрого повільно, проте впевнено спускали футболку, пролунало:

– Хіба? Не пам’ятаю…

– Хтось казав, що взяв з собою дуже…, – я ледь не застогнала, коли моє плече було показово прикушене, – …дуже дієвий препарат для поновлення пам’яті.

– Справді? – прошепотів Колвін, повертаючись до мого вуха. – Цього я теж не пам’ятаю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍